Візьміть собі "давайте"!

Ще в 2012 році Андрій Содомора писав («Від слова до серця, від серця – до слова» /Літопис, Львів) про «фактичну втрату дієслівного заклику», що  «відходить  дієслівний заклик (чи радше ми відходимо від нього)».  А 30 жовтня 2017, на фестивалі античної культури, який проходив в Українському католицькому університеті, сказав: «А те, що ми говоримо неправильно сьогодні, умовно кажучи, завтра буде у шкільних підручниках. Наприклад, сьогодні у шкільних підручниках вказано, що “працюймо”, “робімо”, “співаймо” – це наказ, тоді як, на моє глибоке переконання, це діаметрально протилежна річ – заклик. Наказ – це імперія, а заклик – республіка. Це навіть не граматична, а суспільно-політична категорія».

Видно, що дієслівний заклик має для Содомори надзвичайно велике значення, що не йдеться лише про граматику. В 2012 він писав: «ця форма засвідчує тяжіння нашого народу до демократичних засад».

Чим більше «давайте», тим гірше з демократією. 

Ще в 2014 році написане тут http://bogdanpanczak.blogspot.com/2014/06/blog-post_9911.html не переконало не одного доброго знавця мови. Свіже слово львівського метра щось змінить?

Він не осамітнений. В «Антисуржику» (Львів, «Світ» 1994) аргументують: «У творах Шевченка не зафіксовано ні одного сполучення слова давайте з дієсловом майбутнього часу доконаного виду». 

Олександр Пономарів:  «Ще просять мене висловити свою думку про вирази "давайте зробимо", "давайте підемо". Коли ми з Василем Німчуком (тепер доктор філологічних наук) вчилися в аспірантурі і я казав: "Давайте підемо", то він мені відповідав: "Нате". В українській мові не треба казати "давайте", бо в нас є наказовий спосіб дієслів, а в росіян його немає. Того вони й кажуть "давайтє пєть, гулять". У нас є гуляймо, ходімо, берімо».

 

Пан Журден з комедії Мольєра «Міщанин-шляхтич» зі здивуванням констатував, що 40 років розмовляв прозою, нічого про це не знаючи. Довго ще українці будуть несвідомими знаряддями імперії?