Добрі бо видимі вчинки

В суботу сиропусного тижня, коли Церква показувала нам приклад «тих, що вселенну осяюють», святих чоловіків і жінок, які провели своє життя в богоугодний спосіб, ми почули від Ісуса в нагірній проповіді: «Уважайте добре, щоб ви не чинили ваших добрих учинків перед людьми, які б вас бачили, а то не матимете нагороди в Отця вашого, що на небі»(Мт 6,1). Милостиня є конкретним прикладом доброго вчинку - її треба давати так, щоб ліва рука не знала, що робить права(Мт 6, 2-3).

Однак часом більш потрібним здається втілення в життя Ісусових слів з тої ж проповіді, але з п‘ятої глави, слів, котрих, до речі, не читається в рамках візантійської lectio continua літургійних читань: «Так нехай світить перед людьми ваше світло, щоб вони, бачивши ваші добрі вчинки, прославляли вашого Отця, що на небі»(Мт 5,16). 

Коли корисно явними робити добрі вчинки? Коли письменника Андрія Бондаря цікавить: «Як Церкви розбудовують свою діяльність на ниві допомоги, наприклад, найупослідженішим верствам населення?», і це своє запитання називає риторичним, бо не буде на нього відповіді «як завжди й буває в наших палестинах, наскрізь просяклих духом візантинізму, пасивності та цілковитої апатії». 

В коментарях під текстом поміщеним на сайті zbruc.eu (https://zbruc.eu/node/75626)  вказується конкретні форми церковної допомоги потребуючим, заохочується письменника глибше поцікавитись життям Церков в Україні. 

Героїня «Польових досліджень з українського сексу», в якій можна добачати саму авторку Оксану Забужко, після участі в Літургії в якійсь діаспорній американській парафії, доходить до висновку:  «Релігія, зробившись соціальним інститутом, зійшла на пси». 

Через двадцять років після виходу роману авторка (https://rozmova.wordpress.com/2018/02/14/oksana-zabuzhko-8/#more-27248), удостоєна нагороди імені блаженного священномученика Омеляна Ковча, декларуючи себе агностиком, «абсолютно екуменічною християнкою», «культурною християнкою», яка «не асоціює себе спеціально з якоюсь церквою», незмінно переконана, що можна «скільки завгодно обурюватися історією церкви, бо історія церкви – це історія людей, це історія соціального інституту, утвореного людьми: там, де люди, – там завжди обман, підступ, маніпуляції, все, що завгодно», все-таки вважає, що «ліпшої, глибшої й суттєвішої» від зробленої Христом «реформи людини за останні дві тисячі років запропоновано не було».

Особливо актуальним, за Лесею Українкою, є для Забужко Христовий приклад пробачення зради:  «Це абсолютно новаторський підхід, нічого подібного й близько не було в жодній з дохристиянських культур. Це  дає один єдиний шанс людству не перерізатися навзаєм, і це справді була велика реформа Христова. Нагірна проповідь є найбільшою гуманітарною реформою за останні три тисячі років».

Видимість добрих вчинків потрібна, щоб Бондар  не ототожнював візантинізму з пасивністю і цілковитою апатією. Щоб пройшов еволюцію подібну до тієї, яка стала досвідом Забужко. 

А приклад тих, які вміли прощати і миритися з ворогами необхідний, аби людство, в Європі і всюди, знову не перерізалось навзаєм.