Гребенне

Гребенне на польсько-українському кордоні. В‘їжджаючи в це село з польського боку, людина, яка має намір перетнути кордон, дивиться тільки перед себе. Бо як кожний КПП на євросоюзно-українському кордоні, Гребенне в поточній уяві асоціюється з геєнною багатогодинного очікування в черзі машин і автобусів. Подорожнього нуртує тільки одне питання – скільки часу доведеться тут змарнувати. 

Не інакше з тими, хто після ще довшого очікування заїжджає до Гребенного з  українського боку – теж думають тільки про те, що перед ними. Сотні кілометрів дороги до Любліна, Варшави і безлічі інших місць по цілій Польщі. Кому хочеться керувати там зір в іншому напрямку, в бік від міжнародної траси? А нагорода за цю екстравагантність – виняткова. Мальовничо розташована на узгір‘ї дерев‘яна церква, як пише польський дослідник Павел Сиґовський, «може найбільш „буклетна”, „медійна” дерев‘яна церква не терені люблінського воєводства». 

Сьогодні, 10 квітня, о 12.45, ця церква справді стане медійною. Бо перший канал публічного польського телебачення ретранслюватиме фрагменти пасхальних святкувань, які очолив в Гребенному митрополит перемисько-варшавський Кир Євген Попович.

Гребенне є також важливим місцем в географії української літератури. На місцевому цвинтарі похований Олександр Козловський. Народився на Миколаївщині в священичій родині. Прожив всього 22 роки (1876-1898). Іван Франко написав про нього: «один з найталановитіших, а може, навіть просто найталановитішоий поет нашої молодої генерації». 

Вже тяжко хворіючи, писав у вірші «Невжеж нічого»: 1.Тьфу пек мені! Не вжеж нічого/мені по ній вже не остало?/ Не в-жеб мене, так молодого/ніщо до світа не взяло?/ 2. Шкода часу! Дарма небоже/ В безтямній тузі пропадати!/ Поглянь лише довкола,/ може є ще кого любить, кохати!/ 3. На щастє – так. Іще лишилась/ сестра, брат, мати удова/що мною змалку так журилась/ що так на мене упова./ 4. Є ще народ наш в сірачині,/ціла маленьких вітчина./Для них я буду жить від нині!/ день новий серце почина.

Іван Франко, посилаючись на свідчення товаришів Козловського, писав, що в 1896-1897 роках він «належав до вільнодумців», був «крайнім лібералом» і «навіть атеїстом». 

В першому посланні св. Івана читаємо: «Ми знаємо, що ми перейшли від смерті до життя, бо любимо братів. Хто не любить, той у смерті перебуває»(1Ів 3,14). 

Не сумніваюся у спасінні Олександра Козловського. На запитання «може є ще кого любить, кохати» він дав відповідь: «Є ще народ наш в сірачині,/ціла маленьких вітчина».

З гребенівського цвинтаря бачить народ свій в сірачині, цілу маленьких вітчину, який вирушає в світ в пошуках хліба, сенсу, надії. Фізично не жив довго для нього. Триває в своїй поезії. 

Свою передмову до збірки віршів Козловського «Мірти і кипариси» Іван Франко закінчив такими словами: «Складаємо цей вибір його писань на його забуту могилу як пам’ятку по чоловіці талановитім і щирім, якому за життя доля не дала нічого для скрашення існування, та який полишив найкращі цвіти своєї душі іншим для скрашення їх існування».

Могила поета Олександра не є нині забутою. Хай не буде забуте те, що він лишив для скрашення нашого існування. Поезія, яку треба сприйняти як заклик, щоб вже тут здйснити свою пасхальну мандрівку від смерті до життя. 

«Будь кришталем»: Будь кришталем, коли ти з каміння,/будь фіалком, коли ти ростина,/соловієм, коли ти пташина,/а любов’ю, коли ти людина.