niedziela, 6 maja 2018

Світовий банк "богословських одкровень"


У вересні 2013 року, під час заходів з нагоди 95-річчя Дніпропетровського  національного університету, промовляючи після єпископа Дніпропетровської єпархії УПЦ (МП) Іринея, котрий розповідав про православ’я і православні цінності,  колишній президент України Леонід Кучма сказав: «Наскільки я зрозумів владику Іринея, нам треба лише працювати, терпіти і вчитися. Сьогодні найбагатші країни в Європі – це протестантські країни, тому що там більш глибоко оволодівають знаннями, в той же час, я не знаю жодної православної країни, яка процвітає».
 
Якщо пан Кучма стежить за тим, що оприлюднює Світовий банк – а це, враховуючи його особистий і родинний контекст, доволі правдоподібне,   може мати підстави до задоволення.  Двоє дослідників, на підставі Загальносвітового досліджень цінностей і Дослідження життя в транзитний період доводять, що східне християнство не сприяє прийманню нових ідей, відводить людей від ризикування, а виховує в дусі патерналізму, пасивності, послуху і смирення щодо більш досвідчених або щодо особи на вищій позиції в ієрархії.  На думку авторів документу "Богословські відмінності між різними християнськими конфесіями могли спрямувати країни на різні шляхи розвитку задовго до появи комунізму". 

Policy Research Working Paper 8399 «Communism as the Unhappy Coming» Світового банку не розглядає таких «дрібниць» як Східні Католицькі Церкви, котрі, зберігаючи східне богослов‘я, зуміли йти на ризик (унійні спроби відновлення єдності християн) і плекати в серцях своїх єпископів, духовенства, монашества і мирян дух непокори світській владі, незгоди на зло і готовність страждати в ім‘я вірності правді.

Дехто з невпевнених в своїй східній тотожності греко-католиків може однак сприйняти документ банкірів як діагноз хвороби і зробити фальшиві висновки щодо оптимального шляху розвитку своїх Церков. Однією з перших «жертв» такого підходу може стати літургійне життя. Про поверхове трактування візантійського богослуження пишеться в тексті з Календаря «Благовіста» за 2010 рік:


Літургія –  гіпноз чи школа служіння?


         З впевненістю можна сказати, що не знайдемо тексту присвяченого християнству Русі, в якому не згадувалось би відомого фрагменту Повісті минулих літ про Володимирових послів, яких завданням було випробування вір. Відвідавши спершу Болгар, у яких  в мечеті «нема радості, але печаль і сморід великий», прийшли вони до Німців «і бачили, як вони правили службу, а краси ж не побачили ніякої». Наостанку прийшли в Греки. І повели їх до храму, «де ото вони служать Богові своєму». Наступний фрагмент знаємо немов Отче наш: «І не знали ми, чи ми на небі були, чи на землі. Бо нема на землі такого видовища або краси такої,  не вміємо ми й сказати про се. Тільки те ми відаємо, що напевне Бог їхній перебуває з людьми і служба їх єсть краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чоловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не зможе гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут поганами жити». Як зауважує професор Софія Сеник, ототожнення правдивої віри, тобто добра, з красою є типово грецьким і свідчить про таке ж авторство епізоду. Порівняння літургії до неба стало класичним у візантійській катехитичній і містагогійній літературі від часу літургічного коментаря царгогродського патріярха Германа з початку восьмого століття. Актуальний вселенський архієрей з особливою наполегливістю підкреслює цей аспект літургічного життя Церкви. В апостольській адгортації Sacramentum caritatis, присвяченій євхаристії як джерелу і вершині життя і місії Церкви, Бенедикт XVI написав: «зокрема в євхаристійній літургії нам вже дано заздалегідь скуштувати есхатологічної повноти, до якої прямує кожна людина і все створіння...Наша поранена свобода заблукала б, якщо б не було можливим відчути чогось з майбутнього сповнення»(30). Ключовою є тут категорія краси. Папа вчить, що «літургія, як і взагалі християнське об`явлення, має внутрішній зв`язок з красою – це veritatis splendor, сяйво правди». Хто поверхово, а може навіть з почуттям вищості підходить до суворої і мінімалістичної в деяких аспектах латинської традиції, з подивом мусить сприйняти слова єпископа Риму, що «посилання на атрибут краси не є лише естетизмом, але способом, в який доходить до нас правда про любов Бога у Христі через красу». Це неминуче веде до висновку, що «краса – це не декоративний чинник літургії; вона – її конститутивний елемент, оскільки є атрибутом самого Бога і його об`явлення»(35).
         Коли порівнюється західну і східну християнські традиції чимось очевидним є протиставляння активності першої і споглядального характеру другої. На заході все на землі хочуть зорганізувати, поукладати, змінити власними зусиллями. На сході такий підхід часто викликає здивування, про яке анекдотично розповів колись отець професор Тома Шпідлік, чеський єзуіт, відомий знавець східної духовності. Одного разу у Римі православному єпископові показано всі сфери діяльності Церкви. Відвідавши парафії. університети, шпиталі, богадільні, гість зі сходу (жартома?)спитав: чи ви ще взагалі чекаєте на друге пришестя Христове? Для відвідувача з країни, в якій перелік всіляких проблем здається нескінченним, побачити Церкву, яка супроводить людину від колиски аж до смертного одра не тільки таїнствами і молитвою, а й різними формами харитативного, дидактичного і економічного служіння, це немов перенестися в інший вимір існування.
         Відповідь на запитання чому Схід так відстає від Заходу в багатьох аспектах життя шукають фахівці з різних ділянок. Це передумова успіху реформ, без яких – ніхто серйозний цього не заперечить – східні країни надалі будуть приречені на імітування демократії, правової держави, вільного ринку тощо. Серед дослідників, які шукають виходу з незавидного стану посткомуністичних суспільств, є також богослови, інтелектуали активно присутні в церковному житті. На українському грунті важливим голосом в дискусії про стан духу східного християнина на початку третього тисячоліття є видана у 2003 році книжка Мирослава Мариновича «Українська ідея і християнство або коли гарцюють кольорові коні апокаліпсису». Автор розмірковує також над проблемами, які нас тут цікавлять. В п`ятому розділі, озаглавленому «Єдність Церков: фата моргана чи провіденційна неминучість», в підрозділі Взаємодоповнюваність фрагментів світового християнствa  читаємо: «На одному краю історичної розмежованості занурилось у свою непорушну Традицію східне православ`я. Натхнене взятим на себе обов`язком пронести євангельську благовість через усі часи й епохи, воно самоізолювалося від плину часу, стало позачасовим. Тільки завдяки такій самопосвяті наприкінці ХХ століття серед нервових ритмів нашої епохи можна раптом поринути у маєстатичне дійство давньої православної літургії. Для багатьох необізнаних західних протестантів, які вперше стають учасниками такого дійства, це створює ефект “машини часу”, тоді як серця православних сповнюються радістю від думки, що вони можуть славити Бога майже так само, як це робилося ще за часів Отців Церкви». Це, однак, призвело до стагнації. Засіб – історична форма, створена у першому тисячолітті для увиразнення церковної істини, став цінністю у собі – «пишний обряд став тим позолоченим окладом, який майже зовсім приховав трепетний живопис ікони євангельського благочестя». В іншому місці, замислюючись над шляхами виходу з кризи, Маринович стверджує: «Сучасній Україні потрібна Церква, яка, залишаючись Східною, не піддається заколисуючій гіпнозі візантійського обряду, що милує зір, але часто зневладнює дух. Потрібна Церква, що стане містичним Тілом Святого Духа й буде все очищати від скверни – довкола себе й у собі самій». Це не перший і, мабуть, не останній голос в дискусії про стан християнського (і постхристиянського) Сходу, який одну з головних причин його запізнення вбачає у начебто навіяному літургією ескапізмі чи, як образно сказав Маринович, заколисуючій гіпнозі, що часто зневладнює дух.
         Отож варто задуматися, чи насправді візантійський обряд має іманентну нехіть до справ цього світу, чи виховує своїх вірних до відсторонення від намагань зробити цей світ кращим, чи заохочує їх до постійного «відкладення всякої житейської печалі». Перед тим як перейти до розгляду деяких елементів візантійської спадщини, звернім увагу на вчення найвищих богословських авторитетів католицької Церкви. Бенедикт ХVІ в цитованій адгортації підкреслює, що «наші спільноти, коли звершують Євхаристію повинні дедалі міцніше усвідомлювати, що жертва Христа є для всіх і тому Євхаристія спонукає кожного, хто в неї вірить, щоб він ставав “хлібом, що ламається” для інших, отже, щоб заангажувався на користь світу більш справедливого і братерського». Папа вчиить, що Христос спомином своєї жертви зміцнює сопричсатя між братами, а тих, які перебувають у конфлікті спонукає до примирення. Не буде справжнього миру без привернення справедливості, примирення і прощення. Усвідомлення цього породжує волю змінити також несправедливі структури, щоб наново привернути пошану для гідності людини, створеної на Божий образ і подобу. Приймаючи цю відповідальність «Євхаристія стає в житті тим, що означає у відправі»(89). Маємо, отже, справу з літургією після літургії – спільне діло, по-грецьки літургія, не завершується з заключним «амінь» відпусту. В церковних документах постійно повертає вжите Другим ватиканським собором окреслення літургії як «джерела і вершини життя Церкви». Трохи рідше чути інше, не менш важливе, що літургія не вичерпує всієї її діяльності. Тут ідеться про вузьке розуміння літургії. В ширшому значенні, в якому вживав цей термін апостол Павло, літургією є все життя християнина, який у Святому Дусі старається дозріти до повноти досконалості.
         Попередник Бенедикта ХVІ  папа Іван Павло ІІ в енцикліці «Ecclesia de Eucharystia», пригадуючи вчення  Другого ватиканського собору про відповідальність за дочасний світ, закликає сучасних християн, щоб «причинялися, керуючись світлом Євангелія, до побудови світу на міру людини, який відповідав би у всьому Божому задумові»(19).  Знаменним є той факт, пише Іван Павло ІІ, що в Євангелії від Івана, в тому місці, де синоптики описують встановлення Євхаристії, показується Христа, який миє учням ноги, стаючи, таким чином, «вчителем сопричастя і служіння»(20). Для нас особливо важливе те, що в примітці до цитованого фрагменту енциклікі, папа Войтила навів слова Івана Золотоустого з коментаря до Євангелія від Матея. Варто вслухатися в цей потрясаючий текст: «Хочеш вшановувати тіло Христове? Не легковаж його, коли воно наге. Не почитай його тут, у храмі, шовковим сукном, щоб легковажити його потім назовні, коли страждає від холоду і наготи. Той, який сказав: “Це є тіло моє”, є тим самим, який сказав: “Я був голодний, а ви мене не нагодували”...Навіщо євхаристійна трапеза заставлена золотими чашами, коли Він вмирає з голоду? Почни годувати Його голодного, а з того, що лишиться, будеш міг прикрасити і престіл»(Коментар до Матея, 50, 3-4).

Lex orandi, lex credendi, lex operandi

         Від слів Івана Золотоустого логічно перейти до Божественної літургії, яка носить його ім`я. Сьогодні, на жаль, практично все літургічне життя пересічного християнина – як на Заході, так і на Сході – зведене до участі (присутності?) на відправі Євхаристії. Отже від короткого аналізу Служби Божої треба почати пошуки відповіді на запитання винесене в заголовку – літургія має нас загіпнотизувати, чи натхнути до активності. Текст Божественної літургії розглядатимемо в повному вимірі, тобто з молитвами, які тайно читає сам священнослужитель. До шостого століття всі молитви – за винятком апологетичних,  в яких служитель просив Бога про милосердя для себе грішного – проказувалися вголос. Нинішню практику треба, отже, трактувати як відхід від норми.
         Почнімо від молитви перед Євангелієм. Просимо в ній – «засвіти в серцях наших» – про нетлінне світло богопізнання і відкриття духовний очей, щоб зрозуміти євангельське навчання Христа. Молимо Чоловіколюбця, щоб перемігши всі тілесні похоті, ми «провадили духовне життя, думаючи і діючи все», що угодне Богові. Це дуже важливий текст. Він показує, що духовне життя полягає в думанні, – в чому ніхто не сумнівається –  і в діянні, що не всі, мабуть, усвідомлюють. Перед кульмінаційним моментом Літургії слова зібрана спільнота просить про силу з висоти, щоб всеохопно відповісти на Боже слово – думкою і ділом. Не треба детально пояснювати, які діла є угодні Христові. Вистачить читати Євангеліє.
         В анафорі, тобто в частині, яку можемо назвати серцем Божественної літургії, служитель молиться словами: «Пом`яни. Господи, тих, що дари приносять і добро творять у святих Твоїх церквах, і тих, що пам`ятають про вбогих, і на всіх нас милості Твої зішли». Було б образою для інтелігенції читача коментувати очевидні сформулювання про творення добра і пам`ять про вбогих. Тут безперечно ідеться про конкретні діла, угодні Богові.
Залишаючись у сфері таїнств, звернімо увагу на подружжя. Катехизм Католицької Церкви обговорює це таїнство, разом зі священством, в підрозділі під заголовком «Таїнства на службі громади». Наступний фрагмент з першої молитви Чину вінчання підтверджує влучність такої назви щодо візантійської традиції: «І дай їм від роси небесної з висот і від достатку земного, наповни їх доми пшеницею, вином і оливою, і всяким добром, щоб вони подавали потребуючим».
         Періодом літургічного року, в якому найбільше наголошується на потребі чи просто необхідності конкретних проявів турботи про ближнього, є безсумнівно Великий піст. Наведені нижче стихири з Великопісної тріоді своїм соціальним радикалізмом можуть асоціюватися з передвиборчою програмою не однієї партії: «Постивши, браття, тілесно, розпочнімо й піст духовний., розв`яжімо всякий союз неправди, усуньмо несправедливе ярмо, накинуте на ближнього, розірвімо всякі несправедливі угоди. Даймо голодним хліб, а бездомним притулок, щоб удостоїтися нам великої ласки в Христа Бога»(Вечірня, середа, 1-й тиждень Великого посту). «Подвиг посту – це для нас пора каяття і крок до здобування вічного життя, – особливо ж, як простягнемо добродійну руку. Ніщо так не спасає душу, як допомога бідним; милостиня, поєднана з постом, вибавляє людину від смерті». (Вечірня, середа, 2-й тиждень Великого посту).
         Празником, який, на перший – поверховий – погляд, мав би виправдовувати християнське задивлення в небо і байдужість до справ цього світу, мало б бути Вознесіння Христа. Стихира з Литії ставить все на своє місце.   «Ангели твої, Господи, сказали апостолам: Мужі галилейські! Чого стоїте, дивлячись на небо? Оцей Христос Бог, який вознісся від вас на небо, так само прийде, як ви його бачили, що відходив на небо. Послужіть йому в святості і правді!». Служити нині Христові в святості і правді означає нагодувати голодного, одягти нагого, відвідати хворого. Одне слово, у всіх, кого називаємо потребуючими, впізнати самого Христа. Так як він сам навчив, змальовуючи образ страшного суду.
         Літургія є святкуванням спасіння, яке стало нашою участю завдяки натхненій любов`ю самопожертві Христа. Святкувати значить актуалізувати те, що в порядку хронології належить до минулого, робити це – силою Святого Духа – наявним, діяльним для людей всіх часів. Літургія не замінить євангелізації, катехізації і всіх інших форм діяльності Церкви. Але у своїй скарбниці вона – для нас конкретно візантійська – має багато елементів, які однозначно засвідчують, шо вгору підносимо серця, відкладаємо нині, тобто на час служіння, всяку житейську турботу, щоб, набравшися сили, як машина на заправці палива, продовжувати життєву мандрівку.

О. Богдан Панчак
        








Brak komentarzy:

Prześlij komentarz