Ягелло як доказ

Люблін в контексті українсько-польських стосунків від кількох тижнів асоціюється з конфліктом. Парадокс полягає в тому, що рушійною силою як останнього зіткнення (щодо Сагрині), так і попередніх спроб загострення ситуації  (висвітлення перебігу нападу на процесію в Перемишлі, закон про ІПН) були люди, які не походять звідси, але тут студіювали (Католицький університет) і активно діяли в студентському товаристві, котре, м‘яко кажучи, є «україноскептичним». (див.  http://bogdanpanczak.blogspot.com/2018/06/lublin-od-spotkan-do-hybrydy.html)

А два дні тому виповнилось шістсот років від моменту, в якому руська цивілізація в латинському Любліні завершила справу, яка в цьому місті є найціннішою пам‘яткою, неперевершеним шедевром візантійського щодо джерел мистецтва, і завдяки все-таки більш щасливим тут історичним обставинам, збереженим доказом того, на що спроможні були в культурному плані предки сучасних східних сусідів Польщі.  Чому король Ягелло в каплиці Люблінського замку і ще в дев‘ятьох місцях тодішньої Польщі, включно зі своєю спальнею в королівському замку в Кракові, хотів мати східні фрески? На думку Яна Длуґоша тому, що illam enim magis quam Latinam probabat. Бо руське мистецтво цінував вище від західного. 

Мій вплив на люблінського воєводу, посла Жимковського і інших польських політиків більше, ніж обмежений. Але в контексті 600-ліття люблінських візантійсько-руських фресок хочеться вкотре – і швидше за все незмінно надаремно – звернути увагу на внутрішні, греко-католицькі чи ширше західноукраїнські, явища в сфері релігійної тотожності.

Тимофій Гаврилів в тексті «Про що не пишуть газети» на сайті zbruc.eu риторично питає: «чому українці можуть зреалізуватися майже винятково за кордоном, адже ж мають власну домівку, свій чудовий край. Врешті-решт, державу». Герой його тексту, аналізуючи навколишню дійсність доходить до висновку, що це «в найкращому разі – імітація під Захід, під світові стандарти. [...] Часом йому здається, що й уся його країна – імітація тієї справжньої, уявної, не те щоб ідеальної, але такої, якою її йому хочеться бачити». 

Два повідомлення з останніх днів. У Трускавці встановили 12-метрову статую Ісуса Христа. Це копія, не перша у світі, славної статуї з Ріо-де-Жанейро. Зробив це з власної ініціативи мешканець міста. Хоч Бразилія це не Захід в розумінні «євростандартів», то все-таки в Трускавці з‘явилась імітація. Автор задуму дійшов до висновку, що (як християнин?) зможе зреалізуватися виключно наслідуючи закордонний зразок, механічно переносячи його на свою землю.

Другий захід є суто церковним і полягає у створенні у Зарваниці «Українського Єрусалиму». Під час відвідин німецького Айхштету побачена там кальварія надихнула на встановлення  усього комплексу місць. За словами відповідального священика це: «копія Гробу Господнього, а також Голгофа, Оливний город, сходи Покаяння, які вели до замку Пилата. Посередині розміщена купіль Ветезда  [...] Справа знаходяться Левові (Леонські) ворота та Вежа Давида, яку ніхто не міг здобути, тому вона є символом нескореності. На найвищій точці вежі розміститься оглядовий майданчик, з якого відкривається чудова панорама на Марійський духовний центр та село.  Усе місце оточене мурами,  які відображають оборонні мури Єрусалиму».

 

Християнський Схід увесь цей комплекс місць називає Воскресінням, по-грецьки Анастасіс. Поки що йде мова тільки про те, що у Зарваниці буде копія Гробу Господнього. 

Польський дослідник українського церковного мистецтва, в статті присвяченій мотивові храму –   а це завжди є ротонда Анастасіс  – на фонах сцен покладення тіл святих до гробу в іконах з Перемиської єпархії,  пише, що «здається, що духовна концепція Єрусалиму не втілювалась на Сході в архітектурі в такій мірі, як це було на Заході». В Зарваниці виправлять «помилку». 

До Риму, до Айхштету, до Фатіми і інших місць в західній Європі можна поїхати, щоб подивитися і набрати переконання, що найкращим виходом для нас є імітація. 

Але можна також задля того, щоб від одного з найкращих знавців християнського Сходу, американського єзуїта Роберта Тафта, почути слова-мементо: «Потрібно бути чіткими: єдиний сенс існування Східних Католицьких Церков як „Помісних Церков” випливає з їхньої окремої церковної спадщини, чи з їхнього „обряду” у повному значенні цього терміну. Наш обряд є не тільки суттєвою частиною нашої ідентичності. Він є нашою ідентичністю». 

Хто з греко-католиків є прихильником першого підходу, хай відвідає Люблін, Сандомир і Краків. Побачить чим є візантійсько-руська спадщина і зрозуміє тоді, що magis quam Latinam актуальне і після 600 років.