Неусвідомлені користі

(В контексті рішення щодо обмеження  - томосом -  прав Православної Церкви України засновувати свої парафії поза кордонами України, стаття з "Благовіста" з липня 2004-го року)

Добре бути греко-католиком. Ширше — добре бути східним католиком, отже вірним/вірною однієї зі Східних Католицьких Церков. Це твердження — не лозунг якоїсь церковної пропаганди успіху, а заохота до того, щоб пошукати плюсів нашого церковного статусу. Це потрібне завжди, але може зокрема в часі, коли після всесвітніх дискусій навколо патріярхату УГКЦ обгрунтованою здається думка, що нашу долю вирішують враховуючи волю ворогів нашої Церкви. Теза про користь від «східнокатолицтва» базується на порівнянні, бо як більшість речей в житті людина оцінює порівнюючи свій досвід з довколишнім світом, так і тут треба скористатися досвідом інших, а конкретно — Римсько-Католицької Церкви.

Треба почати від наступної констатації: християни, а йдеться насамперед про католиків і православних, по-різному вирішують справу церковної приналежності тих вірних, які покидають свій рідний край і поселюються в іншому місці, в чужому під багатьма оглядами середовищі. Ця різниця в підході не є лише питанням практики, а більш серйозною еклезіологічною проблемою, отже справою, що стосується самої суті приналежності до Церкви, яка не є твором абстрактним, позбавленим людського «тіла», отже всього, що несе з собою факт втілення Церкви в дану етнічну групу, з її мовою і культурою. Дещо, з огляду на об’єм статті, спрощуючи, можна сказати, що в православ’ї практика є запереченням нібито обов’язуючої засади, що всі православні християни, які емігрують з власної країни, в новому місці поселення — в країнах «інославних» — стають членами церковних структур, які підлягають Вселенському Царгородському Патріярхові. Вистачить побувати в якомусь американському місті, щоб переконатися, що практично жодна з православних Церков не зреклася можливості «тримати» своїх вірних у власних структурах. Ця ситуація очевидного конфлікту інтересів є однією з найбільших внутріправославних проблем.

На цьому тлі, і ще враховуючи можливості, якими володіють латинники, ситуацію східних католиків можна назвати упривілейованою. До такого висновку веде дискусія, яка точиться навколо долі польських парафій в західному світі, зокрема в США. Польські, як і інші римсько- католицькі емігранти, належать до однієї Римсько-Католицької Церкви, главою якої є єпископ Риму. Вживається поняття «польська» чи інша етнічна парафія (в США, Німеччині), але йдеться про парафії персональні, а не територіальні. В статті поміщеній в «Газеті Виборчій» від 21 травня 2004 р. читаємо: «Коли в XIX і XX ст. емігранти з Європи поселювалися в США, Церква заохочувала їх до засновування власних, етнічних парафій». На початку XXI століття емігранти приїздять передовсім з Латинської Америки, а отже: «Кожен єпископ хоче мати в себе якнайбільше латиноських парафій — з Месами по-іспанськи, з латиноськими харитативними фундаціями і школами. Xтось однак мусить зробити для них місце». Стурбовані поляки пишуть і до самого Папи. Говорить о. Павел Пташнік, керівник Польської секції у Ватиканському держсекретаріаті: «Зараз нас часто просять про допомогу у випадках закривання польських церков в Америці чи Німеччині. Ми передаємо ті справи апостольським нунціям в тих країнах з проханням про інтервенцію в місцевого єпископа. Святіший Отець з болем сприймає вістки про такі ситуації, хоч небагато можна зробити, щоб змінити рішення». I як тут не радіти статусом Східних Католицьких Церков? Якщо вони самі не схочуть зректися власної тотожності, то жодні інші чинники — перш за все зміна еміграційної «конюнктури» і потрба «зробити місце» іншим — не можуть змусити їх до такого кроку. Побудовані ними в країнах еміграції церкви і всі інші установи будуть жити активним життям так довго, як вони самі схочуть. Обговорювана проблема стосується очевидно ситуації в цивілізованому світі, де держави дотримуються прав людини і кожен може сповідувати свою віру та належати до вибраної собою Церкви. Доля греко-католиків в Росії це зовсім інша дійсність.

Крім цього канонічно-формального аспекту ще декілька слів про іншу, не менш важливу користь від приналежності до східного християнства. В західній Церкві дедалі більше говориться про потребу доповнення пасійного виміру віри аспектом пасхальним — побіч Хресної дороги вводиться Дорогу світла, в якій роздумується над тайною Христового воскресіння. Знаючи ревність з якою дехто в нас імпортує чужі елементи, хочеться зробити заклик, щоб не відкривати вдруге Америки і те, чого могло забракнути в цілісному сприйнятті тайни Христа черпати з власних пребагатих джерел. Літургія візантійської Церкви є безнастанним оспівуванням Христової перемоги над гріхом і смертю, а недільні служби — вечірня і утреня - є не те, що Дорогою, а просто «Автострадою» світла.