Новий початок

Популярна італійська колядка, – злосливі кажуть, що єдина, –  починається словами «Ти сходиш із зірок». Отець Томаш Шпідлік ТІ протестував: не із зірок, але з глибини людської історії. У візантійській традиції як підготовка до Різдва, так і його віддання (в Неділю по Різдві) наголошують на реальності входу Божого Сина в історію, зосереджуючись на Його родоводі, на конкретних предках і родичах. 

В Неділю перед Різдвом, яку звемо також Неділею Отців, співається прокімен з пророцтва Даниїла (3,26): «Благословен єси, Господи, Боже отців наших, і хвальне і прославлене ім’я Твоє на віки». Але до «Бога отців наших» звертаємось щодня в другому проханні Єктенії усильного благання. Це річ очевидна: ми успадкували віру в Бога, який поступово об’являвся в історії, від тих, хто був перед нами. З роду в рід, зберігаючи ціною крові  об’явлену правду в єдиного Бога, інколи відкидаючи «визволення, щоб осягнути ліпше воскресіння»(Євр 11,35) праведники Старого Завіту «дарма, що мали добре засвідчення вірою, не одержали обіцяного, бо Бог зберіг нам щось краще, щоб вони не без нас осягли досконалість»(Євр 11, 40). Це «щось краще» то Пасха Ісуса Христа. 

Цьогорічне Різдво стояло під знаком Томосу для українського православ’я. Самозрозуміло, що говорилося багато про минуле, згадуючи предків у вірі, закликаючи до повернення до своєї традиції, до спадщини отців. Це важливий аспект в цілому процесі відродження повноцінного церковного життя. Але це ще не все.

Михайло Драгоманов в «Чудацьких думках про українську національнусправу» писав в 1891 році: «Тепер поговоримо докладніше про те, до чого ми мусили не раз доторкатись вище, а власне про обов’язковий націоналізм, про культ того, що в Галичині народовці звуть національними святощами.

Нема нічого темнішого над ідеї про ці святощі і нема нічого шкідливішого для української справи, а надто в Галичині, як ті ідеї.

Очевидно, що коли на вироб національних ознак мусить мати вплив географія й історія, то, значить, в тих ознаках мусить бути багато перемінного, а окрім того, стільки ж доброго, скільки й хибного. Про сталість національних ознак і говорити смішно.

Починаючи розмову про це, ми пригадуємо собі пригоду, котра сталася років з сорок тому назад у Києві. Ген[ерал]-губернатор Бібіков ходив по Лаврі з великими достойниками краю, в числі котрих був і маршал шляхти, поляк, здається, гр. Тишкевич, котрого один з православних предків похований у Лаврі. „От бачите, — сказав Бібіков, показуючи маршалкові на монумент його предка, — ваші предки були православні”. — „А ще раніше язичники”, — відповів граф».

В ланцюжку предків, отців доходимо до ланки, яка ще не була християнською. Апелювання до «віри отців наших» має, отже, свої межі.

Папа Бенедикт ХVI в енцикліці «Спасені надією» ясно написав, що тяглість прогресу є можливою тільки в матеріальній сфері,  а в « сфері етичної свідомості і моральних рішень такої можливості накопичуваання немає», бо «свобода  припускає, що в прийнятті основоположних рішень кожна людина і кожне покоління є новим початком»(24). 

Чим швидше зрозуміють це в Україні Церкви звані традиційними, тим менш правдоподібним буде те, що здійсниться припущення висловлене Тадеушом А. Ольшанським: «Не виключаю, що, – як під час розколу на початку 90-их, – так і на теперішніх спорах, більше національно-політичних, ніж релігійних, скористають євангелицькі віросповідання: баптисти, п’ятдесятники, адвентисти, вже сьогодні численні і впливові» („Tygodnik Powszechny”, 2/2019).

Християнами не народжуються. Християнином треба стати. Кожна людина, кожне покоління є новим початком цього подвигу.