4 червня 1981-го і 1989-го року це випадковий збіг двох подій, які на перший погляд не мають з собою нічого спільного, в дійсності однак для греко-католиків у Польщі мають символічну вимову. Сорок років тому вперше в повоєнній історії греко-католицький єпископ, Кир Мирослав Іван Любачівський, рукоположив у священство двох дияконів. Тривав «карнавал» Солідарності, тоталітарна влада мала більші проблеми від стеження за меншинами. Але цього було б замало, щоб дати дозвіл на приїзд до Польської народної республіки українського єпископа з діаспори. Приводом, якого не могли відкинути, був похорон примаса Стефана Вишинського, котрий був водночас ординарієм для позбавлених власного єпископа греко-католиків. Отець Богдан Огородник так споминав цей день: «4 червня 1981 р. в Перемишлі відбулися єрейські свячення двох кандидатів: диякона Михайла Бундза (що в латинському обр'яді був рукоположений у Любліні) та Богдана Піпки. Рукоположення відбулося в латинській катедрі, бо не „годилося", щоб митрополит відправляв в звичайному храмі. Я з Москаликом керував людей з храму, де відправлялося, на нове місце. Були гарні слова привітання від о. митрата Стефана Дзюбини. Від виселення в 1947 р. вперше легально міг приїхати до Польщі наш єпископ. Я бачив сльози на очах багатьох людей. Спершу рукоположено на диякона Богдана Піпку, а опісля двох дияконів на священиків. В часі Літургії було трохи замішання. Старші священики забули, як служиться Архієрейську Літургію, а молодші не знали. Прислуга також не справлялася добре. Найважніше, що все якось відбулося. Було чим гордитися - прийняти рукоположення від свого владики в рідному обряді».
Тридцять два роки тому в ПНР пройшли перші частково вільні вибори. Це був початок падіння комуністичних режимів в Центральній і Східній Європі. Для греко-католиків у Польщі це заплодоносило призначенням у серпні першого єпископа – поки що як помічника примаса Польщі – а згодом відновленням Перемиської єпархії.
Папа Іван Павло ІІ в енцикліці «Сотий рік» від 1991 року те, що діялося в 1989 році назвав «несподіваним і сповненим надій перебігом подій», коли за нових обставин розпочинався «складний, але плідний перехід до більш представницького і поліичнно справедливішого устрою». Папа «разом з усією Церквою» складав Богові подяку за те, що у складних умовах нерідко героїчне свідчення давали, крім людей Церкви, «інші люди доброї волі». Іван Павло ІІ підкреслював, що падіння тоалітарних систем «майже повсюдно сталося мирниим шляхом», а події 1989 року – це «приклад того, як добра воля до переговорів і євангельський дух узяли гору над супротивником, який свідомо не обтяжував себе принципами моралі». А все, що тоді вдалось здійснити, вимагало «поміркованості, готовності до страждань, жертовності»(22-25).
Як легко помітити, спочатку послаблення, а остаточно падіння тоталітарної системи, означали для греко-католиків у Польщі свободу. Тому достеменніше від інших громадян Республіки Польща усвідомлюємо, що рух до авторитарної системи управління державою є поверненням до минулого, яке здавалося раз назавжди переможеним. Відмова в 2017 році нинішньої польської влади підтримати відзначення 70-ої річниці Акції «Вісла», що сталося вперше від 1989 року, була запереченням слів Івана Павла ІІ про «більш представницький і політично справедливий устрій».
Небаченої ментальної еквілібристики потрібно, щоб, звеличуючи святого папу Войтилу, одночасно знецінювати події 1989 року і людей, які були їхніми авторами. В «Сотий рік» папа написав: «молюся, щоб їхній приклад надихав інших людей деінде по світу і за будь-яких обставин»(23).
Brak komentarzy:
Prześlij komentarz