Вдячність

 

Вчорашня  неділя закінчила час посвяття Богоявлення. Востаннє цього року ми чули тропар, кондак і інші піснеспіви «Йордану». Де б ми не глянули, всюди в храмах було сьогодні менше людей, ніж тоді, коли було Велике водосвяття. Невже тільки вчора? Тисячу шістсот років тому св. Іван Золотоуст так розпочав своє слово на Богоявлення: «Всі ви сьогодні в радості, а я один тільки в печалі. Коли дивлюся на це духовне море, безліч вірних, і бачу незмірне багатство Церкви, а потім подумаю, що коли тільки мине свято ця сила людей розійдеться і довго її не побачимо, то скорблю душею, бо Церква, яка зродила стільки дітей, може тішитися ними не на кожній Літургії, а лише в свято». І більш детально описав життя своїх сучасників: блукають, мандруючи по бурхливих водах щоденності, бігають по базарах, а в церквах видно їх раз або двічі на рік.

Нічого нового під сонцем, нічого нового в Церкві. Не ідеалізуймо християн з перших століть. З другого боку, яка ж це втіха для проповідників усіх століть! Якщо послухати Златоуста, найкращого проповідника в історії, вірні приходили двічі на рік, то чого очікуємо ми немічні?

Все-таки байдужість єпархіян Золотоустого може дивувати. Вони знали, бо чули, ради чого приходять до храму на Євхаристію. В їхніх часах ще не введено фатального в наслідках звичаю тайного читання молитов, насамперед анафори, священнослужителями. Всі учасники Божественної Літургії, зокрема головної тоді Літургії св. Василія Великого, усвідомлювали, що прийшли, щоб благодарити Бога за сотворення і спасіння, за удостоєння людини гідністю образу Божого, за  простелення шляху усякій плоті воскресінням з мертвих.

Вилікований з прокази самарянин, про якого ми чули у вчорашньому Євангелії, є зразком людини, яка не забуває висловити вдячність за отримане добро.

Вдячність є словом, яке в контексті російської аґресії на Україну, чуємо в останніх місяцях дуже часто. І знаємо, що різні представники України, а також українці з діаспори, висловлювали вдячність всім людям доброї волі від перших днів інвазії і в наступні тижні та місяці.  

Тим не менше настав момент, коли питання вдячності, трохи через надто емоційні реакції посадовців, стало проблемою у стосунках України з її приятелями.

Тадеуш Іванський, польський аналітик з Центру Східних Досліджень імені Марка Карп’я, в першому цьогорічному номері тижневика «Тиґоднік Повшехни» пише про одну з інтерпретацій поведінки української влади, згідно з якою її джерелом є «месіянська віра в українську місію відновлення європейських цінностей і спасіння континенту від нашестя варварів, яка  породжує претензії, котрі іґнорують політичні і економічні обумовлення в інших країнах, навіть так прихильних Україні, як Польща чи Великобританія».

На сайті zbruc.eu 9-го січня поміщено текст Тараса Возняка «Morituri te salutant!», в якому львівський інтелектуал написав: «Ну, звісно, без колективного Джо Байдена і навіть колективного Олафа Шольца (Olaf Scholz, 1958) Україна не витримала б двох років кривавої війни з новою віссю авторитарних режимів. Тому ми, природно, повинні бути і є дуже вдячні народам країн, які нас підтримують. Це потрібно окремо підкреслити, попри критику млявості та неадекватності, яку демонструють начебто лідери цих народів. 

Але з иншого боку саме триста (тисяч) українських спартанців тримають вузький перешийок (десь близько 3700 км) під сучасними Термопілами, обороняючи той самий евроатлантичний світ від нової навали варварів зі Сходу».

Іванський і Возняк не могли взаємно знати своїх текстів. Майже ідентичні слова про захист цивілізованого світу від варварів є доказом реальності питання.

Здається, що ідею месіанізму, виняткової місії окремого народу, Росія дощенту скомпрометувала своїм «русским миром» і повномасштабною війною. Українці не плекають таких хворих ідей. Хочуть просто жити  в сім'ї великій, в сім'ї вольній, новій, сім’ї вільних народів. За це віддають життя воїни, гинуть мешканці міст і сіл.