Пропадуть бурдюки?

У вересні, на зустрічі ректорів вищих Духовних семінарій, що діють у Польщі, я почув про православних українців з найновішої хвилі імміграції, які зголошуються до цих римо-католицьких навчально-формаційних закладів.

Про дивовижну легкість, з якою греко-католицькі священики приймають біритуалізм, мовилось тут http://bogdanpanczak.blogspot.com/2016/02/blog-post_85.html

 

Тому діагноз, до якого доходить Юрій Андрухович в своєму тексті про календарне питання на порталі zbruc.eu (https://zbruc.eu/node/74924), не є для мене, на жаль, перебільшеним: «А тим часом „Божий люд” і „церковний народ”, до священної волі якого так уважно дослухаються ієрархи, з кожним наступним 25 грудня дедалі активніше пре до костелів, радіючи Різдву синхронно з нормальним невізантійським світом. Бо й сам він давно вже хоче стати нормальним і невізантійським, тобто сучасним, модерним і синхронним Заходові та зокрема Європі. „Римо-католицька служба, – ділиться враженнями знайома – з тих, які віднедавна рішуче й захоплено поповнили партію “польського” Різдва, – така по-сучасному прекрасна, що я наче без візи й паспорта потрапляю до Європи!”».

Це моє переконання зміцнив один з коментарів: «Пані та панове западенці, шановні! Поки Ви поважно чубитесь, центральна Україна (і Київ найшвидше) масово включається святкувати РХ 24/25. Як академічний релігєзнавець, я веду відповідні спостереження вже понад двадцять років, і в останні процес пришвидшується особливо помітно».

Найбільшу досаду викликала в Андруховича відмова пастирів бути пастирями: «Пастирі підуть туди, куди накаже отара. Отара ж нічого подібного не наказує. Проте щойно воля отари зміниться, ми її виконаємо». Видно, що для івано-франківського письменика це суперечить тому, що написано про доброго пастиря в Євангелії від Івана: «Вівці слухаються його голосу, і він кличе своїх овець на ім‘я і виводить їх. Коли виведе свої вівці, іде поперед них, і вівці йдуть слідом за ним, бо знають його голос»(Ів 10, 3-4). 

Іти поперед – це один з найбільших викликів, які стоять перед єрархами і духовенством Церков в Україні. Мати відвагу сказати народові речі, на які першою реакцією буде спротив. 

Андруховичу належать слова, сказані приблизно двадцьять років тому, що в українських церквах вишиванки важливіші за вчення Христове. Парафразовуючи їх можна сказати, що бездискусійна вірність юліянському календареві стоїть понад Христове: «Ніхто також не вливає молодого вина до старих бурдюків, а то нове вино прорве бурдюки, і вино розіллється, і бурдюки пропадуть»(Лк 5, 37). 

Щораз менше часу, щоб не здійснився цей прогроз: «Тобто цілком можливо, що недалекий той час, коли наші вірні традиціям візантійці прокинуться – а отари їхньої тільки і всього, що по найглухіших та найбезлюдніших і – головне – найбідніших та найнеосвіченіших селах. Решта ж – найпередовіша, найуспішніша і сучасна – рішуче поїде з їхньої Візантії геть. І навіть паспорт їй не буде потрібен». 

Церква, турбуючись про найбідніші та найнеосвіченіші – в переносному і дослівному значенні – українські села, не може алергійно сприймати критику, яка йде від представників світу культури і мистецтва. Бо, як вважає Лешек Колаковський, втративши живучість у високій культурі, християнство немає шансу розвиватись. (http://bogdanpanczak.blogspot.com/2017/06/blog-post_28.html).