Ілюзія біритуалізму

Прочитавши це повідомлення я не зміг автоматично перейти до наступного в колонці. Воно було надто несподіване, навіть враховуючи те, що стоcувалося нашої Церкви в західній діаспорі, де треба бути готовим на сюрпризи. На початку січня владика Борис Ґудзяк, єпископ єпархії св. Володимира Великого в Парижі для українців греко-католиків Франції, Бельгії, Нідерландів, Люксембургу та Швейцарії, «очолив Божественну Літургію у латинському обряді у храмі с. Рок-на-Ґароні, що в передмісті Тулузи». Із владикою служив місцевий парох, священик Тулузької архидієцезії. Прізвище цього священика однозначно українське, а ім‘я максимально козацьке. Повідомлялося, що «у цих краях греко-католицькі богослужіння здійснюються лише двічі на рік – на Різдво та Пасху». Тамошні греко-католики завдячують це саме згаданому пресвітеру. Напрошувався автоматичний висновок: римсько-католицький священик з України є біритуалістом, який в два найбільші свята літургійного року служить Божественну Літургію у візантійському обряді для греко-католиків, які проживають на території, де виконує він обов‘язки латинського пароха. 

Якщо не помиляюся з усіх майже дев‘ятдесятьох випускників-священиків люблінської Духовної семінарії з Польщі лише один має біритуалізм. І не тому, що не було такої потреби, бо латинникам тут ніколи не бракувало покликань до священства. Просто тому, що практично до моменту, коли в 1965 р. Люблін став місцем формації до священства для греко-католиків, прийняття латинського обряду було однозначне з вимогою покинути власну Церкву. В спогадах проф. Михайла Лесіва читаємо, що його відмова в 1950 р. перейти на латинський обряд була однозначна з закінченням студій у Ґожові і закритими дверима семінарій в Гданську, Ольштині, Варшаві і Любліні. В державі, яка називала себе народною республікою, панував тоталітаризм. У відносинах між християнами були ситуації, які треба назвати церковним дарвінізмом. 

Для тих, хто не зрікався своєї східнохристиянської тотожності серед часто ворожого оточення, справжнім шоком є почути, що є греко-католицькі священики, які роблять це добровільно. В липні 2013 року владика Йосиф Мілян, голова Пасторально-місійного відділу УГКЦ, єпископ-помічник Київської архиєпархії УГКЦ, відвідав тернопільських семінаристів в Зарваниці. В повідомленні про цю зустріч читаємо: «Ще однією небезпекою єпископ назвав біритуалізм, до якого іноді вдаються священики УГКЦ на Заході. „Він служить у католицькому костелі й часто праця для Римо-Католицької Церкви бере верх – він не має часу служити нашим людям. Нібито від РКЦ отримує утримання, але втрачається для нашої Церкви. Треба мудро чинити і розуміти, що тебе послав єпископ, щоб послужив рідному народові" – наголосив голова ПМВ». 

Початком дороги до такого рішення є навчання в латинських семінаріях поза Україною. Попри постанову нашого Синоду не посилати семінаристів на перший цикл студій закордон, існують в нас єпархії, які чи то відповідають на запрошення, чи самі стукають у двері латинських семінарій, щоб прийняли семінаристів. Душпастир з Тулузької архидієцезії є випускником такої семінарії. Якщо молода людина протягом шістьох років приречена на стовідсоткову формацію в іншій традиції, то як дивуватися її рішенню зректися рідної традиції? Реалії є такі, що у діаспорі ми мусимо користати з латинських навчальних закладів. Але розум наказує, щоб при цьому старатися зберегти якнайбільше автономії, насамперед літургійної, як від п‘ятдесяти років діється в Любліні. Як покласти край практиці, яка надто часто веде до втрати душ? 

Буває так, що совість наказує людині змінити церковну приналежність. Внутрішній голос говорить, що від цього залежить спасіння. І мандрують християни. Відомий протестантський богослов і єзуїт з Папського Східного Інституту в спектакулярний спосіб перейшли до Російської Православної Церкви. Якщо визнаємо верховенство свободи совісті, то з тим треба змиритися. Але якщо мотивом є те, що священик там «отримує утримання», то маємо справу з кризою тотожності.

Наша Церква розробляє Стратегію розвитку до 2020 року. Від кількох років має свій Катехизм. Все це свідчить про усвідомлення, що як Східна Католицька Церква мусимо бути справді східними, щоб бути католиками. З другого боку, явище «перехідних біритуалістів» змушує задуматись, чим насправді живемо нащодень. Мало знаків, на жаль, що втратили актуальність висловлені тут побоювання: http://www.bogdanpanczak.blogspot.com/2015/10/blog-post_21.html

Сотні тисяч, а може навіть мільйон українців приїхали до Польщі. Якщо прийняти, що греко-католиків в Україні 11 відсотків всіх мешканців, то наші храми тут повинні бути виповнені вщерть. Видно, що не безпідставно багато хто в Польщі радіє з потужної хвилі української імміграції, бо процес асиміляції тих слов‘янських побратимів проходить дуже успішно. Якщо процес уподібнення починається вже в Україні спонтанною латинізацією, то тим швидше закінчується зреченням всіх форм тотожності над Віслою. 

Юрій Mакаров, один з найпроникливіших українських публіцистів, аналізував нещодавно мовне питання. Такий його висновок про білінгвізм: "Наскільки знання багатьох мов цілком нормальне й поширене явище, настільки абсолютний білінгвізм — феномен протиприродний.

Мови конкурують завжди. Це відбувається в соціумі й у голові кожного окремого мовця. Щоразу, коли ви змушені обирати між словами «борщ» і «пєрвоє», вибір стоїть «або/або». Серед живих має залишитися тільки одне. Із двох (або трьох, або чотирьох) варіантів висловлювання своїх думок ви віддасте перевагу тому, який для вас приємніший, природніший, легший, якщо протилежне не зумовлене етикетом чи іншими зовнішніми міркуваннями. Винятки підтверджують правило.

Мирне співіснування різних мов в одному просторі неможливе. Вони взаємодіють, взаємовпливають і невпинно витискають одна одну, і тоді або вроджується щось третє, або аутсайдер буває відданий на поталу фаховим палеолінгвістам, спеціалістам із викопної мертвечини".

Біритуалізм є виявом християнської солідарності і актом євангельської любові, коли вірні іншої, ніж моя традиції, не мають свого пресвітера. Зберігаючи свою примордіяльну тотожність, на мить стаю кимось іншим, щоб ніхто не відпав від Христа. Але якщо українські греко-католики, як і всі східні в єдності з Єпископом Риму, думають, що можна свою тотожність поділити на дві рівні частини, то чекає їх майбутнє, яким займаються «спеціалісти із викопної мертвечини».