11 листопада ми вшановували святого, якого називаємо Золотоустим. Але парадоксально, в більшість днів літургійного року, звершуючи Божественну Літургію, яка носить його ім’я, молимося (на жаль устами лише духовенство) безсумнівно його словами, які заперечують здатність людської мови описати Бога. В першій молитві анафори служитель звертається до Бога Отця: «Ти бо єси Бог несказанний, незбагненний, невидимй, неосяжний». В такій черговості, як довів о. Роберт Тафт, ці заперечні (апофатичні) прикметники Іван Золотоустий вживав в своїх проповідях проти євноміян, які проповідували здатність людського розуму пізнати сутність Бога.
В Апостольський листі Івана Павла ІІ «Світло Сходу» (1995 рік) читаємо про об’явлену таїну триєдиного Бога, його любові до людини, і що «все ж таки, ця таїна постійно заслонюється, покривається тишею, не дозволяючи, щоб на Божому п’єдесталі був поставлений ідол»(16). І тільки в поступовому очищенні пізнання сопричастя, «людина і Бог зустрінуться і пізнають у вічних обіймах ніколи незатерту, притаманну їхній природі любов». Далі папа Войтила пояснює: «Таким чином народжується, так званий на християнському сході апофатизм: чим більше людина зростає в пізнанні Бога, тим більше сприймає його як неосяжне таїнство, невимовне у своїй суті». Людина мусить, пише Іван Павло ІІ, покірно прийняти свою природну обмеженість перед лицем безмежної трансцендентності Бога. І всі «мусимо визнати, що потребуємо» тиші, сповненої Божої присутності. Відтак папа перераховує, що потребує тиші: богослов’я (щоб вповні оцінити мудрість і духовність власної душі), молитва (щоб остерігатися самопрославляння), проповідь (щоб не множити слів) і обов’язок («l`impegno/wysiłek», щоб не замкнутися у боротьбі без любові й прощення).
Кільканадцять років тому я про це писав (http://seminarija.pl/biblioteka/przeklady-errata): „В п. 16 римський Архієрей пише про потребу тиші. «Tutti credenti in Cristo» замість «в Христа» в українському перекладі стали «в Христі», а «abbiamo tutti bisogno di questo silenzio[…]la teologia[…]lapreghiera[…]la predicazione[…]l‘impegno…», тобто «всі потребуємо цієї тиші:[…] богослов‘я[…]молитва[…]проповідь[…]обов‘язок…», стало потребою «богослов‘я» «молитви» «проповіді» і «обов‘язку». Видно український перекладач підсвідомо не міг погодитись з вимогою тиші, коли все в рідних реаліях кличе про динамічне слово і дію: сказати, проголосити, осудити; побільшити, заснувати, збудувати, створити. Варто прислухатись до слів Івана Павла ІІ, що проповідь потребує тиші, «щоб не обманювати себе, що вистачить намножити слів, щоб наблизити когось до пізнання Бога». І вистачить поглянути на радянські «довгобуди» у Львові, щоб не робити непродуманих інвестицій”.
В день спомину Золотоустого дуже актуальними стали для нас його слова з проповіді на Зіслання Святого Духа: «Свято це ніщо інше, як радість. Але духовну і внутрішню радість дає тільки свідомість добрих учинків, хто отже має добру совість і такі вчинки, той завжди може святкувати».