Тавор і прощення

Ще два дні святкуватимемо посвяття Переображення. Як Петро, Яків і Іван, котрі бачили славу переображеного Христа «скільки змогли», так і ми грішні просимо у тропарі, щоб засіяло нам його повсякчасне світло. В Євангелії від Марка події Переображення передує обітниця Ісуса: «Істинно кажу вам: є деякі з тут присутніх, що не зазнають смерті, аж поки не побачать Царства Божого, що прийде в могучості»(Мр. 9,1). Христос сяючий на Таворській горі є Царством Божим, бо це не територія, армія і флот, а соба, яка панує любов‘ю. В 11-ту Неділю по зісланні Святого Духа довідуємось від Христа, що Царство Небесне може настати в доступний кожній людині спосіб. На жаль і на щастя. На жаль, бо стосунки між людьми позначені кривдами і провинами. На щастя, бо прощення інавгурує нову дійсність.

«Царство Небесне схоже на царя, що хотів звести рахунки зі слугами своїми»(Мт.15,23). Першому великодушно простив величезний борг, за другого заступився, коли співслуга не хотів почекати на сплату і кинув його у темницю. Лукавий слуга розчарував царя, який очікував зусилля наслідувати його доброту: «Чи не слід було й тобі змилосердитись над своїм товаришем, як я був змилосердився над тобою»(Мт.15,33). Царство Небесне стає фактом, коли люди одні одним прощають «із серця свого»(Мт.18,35). Не потрібно тужити за Тавором. Прихід Царства Божого в могучості можливий в твоїй хаті, парафії, країні. Якщо прощаєi «братові своєму із серця свого»(Мт.18,35).

Дідахе, «Наука дванадцяти апостолів», документ з 70 р. п. Р.Х., подає текст Отченашу  і повчає: «моліться так тричі на день». Ранком, опівдні і ввечері християнин мав просити про прощення. Але в Службі Божій це прохання з‘явилось щойно наприкінці четвертого століття, щоб заохотити до Причастя. Внаслідок перенаголошення Отцями «страшного» аспекту Євхаристії люди боялися причащатись. Прохання «прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» мало відкрити шлях до чаші тим, хто не скоїв тяжкого гріха. Касіян в одному з повчань описує, як сприйнято нововведення: «Дехто, коли ввесь народ співає в храмі цю молитву, мовчки пропускає це місце, побоюючись, щоб ці слова не були для них скоріше звинуваченням, ніж оправданням. Не розуміють, що надаремно викручуються перед Суддею всесвіту, який заздалегідь хотів показати грішникам, як він буде судити». Не можна селективно трактувати Отченашу, просити хліба насущного і не прощати винуватцям.  

24 серпня притчу про прощення сприймаємо в контексті річниці незалежності України і актуальних подій. Понад двадцять років тому падала тюрма народів. Сьогодні оживають, на жаль, конфлікти, які тоді вибухнули. Вірменія і Азербейджан знову б‘ються за Нагірний Карабах. Польський аналітик так пише про цей клаптик землі: «Це – млинове жорно на шиях обидвох народів, гальмо їх розвитку, причина занепаду, ізоляції і маргіналізації. Жоден з народів не допускає думки про компроміс щодо Карабаху. І одні, і другі сто разів більше воліють війну. Перебувають у стані гіпнози, де емоції не лишають місця розумові». Руф Бенедікт запропонувала типологію культур, де маємо культури провини і культури сорому. В перших найважливішим є гріх, якого відчуття, разом з моральними нормами передається змалку так, щоб чувала над ним совість. В культурах сорому найважливішим добром є честь, найбільшою поразкою сором. Провину людина переживає в самотності, в своєму серці. Сором відчувається перед іншими, зовнішній світ диктує мою поведінку. Пише публіцист «Polityki»: «Культура провини це світ Заходу, а класичним проявом діяння культури сорому на арабському Близькому Сході є гонорові вбивства. Якщо людина з іншого племені вбила твого родича, маєш обов‘язок помстити його, але не для себе, а для публіки. Якщо не зробиш цього, виявишся слабаком, будуть тебе сприймати як гіршого і стягнеш на себе агресію». Або перемога, або тотальний крах. Посередніх розв‘язок немає.

Приклад Карабаху доводить, що безкомпромісність з‘являється і там, де номінальний Захід – через належність до християнства – межує з іншими культурами. А проросійські сепаратисти, які сьогодні в Донецьку провели «парад» українських полонених, і численні безсовісні глядачі цього варварства показали, що з культурою провини в них нема нічого спільного.

Прощення є подвигом. Вимагає від людини героїзму, бо в найдосконаліший спосіб уподібнює до Творця. Іван Золотоустий в коментарі до сьогоднішнього Євангелія говорить: «Не проколюй себе мечем, пам‘ятаючи зневаги. Що ж такого проти тебе зробив твій винуватець, що можна б зрівняти з кривдою, яку робиш сам собі, підтримуючи в собі гнів? Ненавидячи інших, караємо самі себе, а люблячи іх, собі добро приносимо».

Папа Бенедикт ХVI в книжці «Ісус з Назарету» пише, що історія релігії обертається навколо питання подолання провини, бо це – «центральне екзистенційне питання кожної людини». Провина викликає відплату; так утворюється ланцюг заборгованостей, в якому прокляття провини дедалі більше зростає і стає неминучішим. Проханням «прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим» – пише Понтифік – «Господь каже нам: провину можна подолати лише прощенням, а не відплатою».

Жадобою відбудувати імперію лідер Росії накладає млинове жорно на шию своєї і сусідніх країн. Він засліплений, але де очі інших?

Переображення в часах спотворення

Бувають моменти, коли святкування празників здається якимсь дисонансом. Звичайно, не відмовимось від Пасхи і Різдва в найскрутніші дні, але як святкувати Переображення в час війни? Можна б знайти підставу для такої думки, беручи за основу Євангеліє від Івана. На відміну від синоптиків він –  один з трьох свідків події на Таворі! –  не згадує про Переображення.

Не хотів докорити Петрові і Якову, котрі не сповнили задуму, за яким були свідками Ісусової величі, бо – словами стихири – «мали вони бути з тобою і під час твого засудження, щоб, бачивши твої чудеса, не настрахалися твоїх страждань»? Як в 2014 році співати в Україні, що Спас «знову осяйною вчинив померклу Адамову природу», коли нащадки Адама виявляють в Донбасі найтемніші сили здеправованої людської природи?

В літургійному році Римсько-Католицької Церкви Переображення є темою другої неділі Великого Посту. Крім радісного святкування у серпні, подія на Таворській горі є тут також одним з етапів покаянної мандрівки до Страстей і Воскресіння. Для Українців останні місяці є часом подовженої Чотиридесятниці, навіть Страсного тижня. Винятково актуально звучать цього року слова св. Лева Великого: «хоча обіцяне нам щастя не підлягає найменшому сумніву, ми повинні зрозуміти, що доки живемо посеред спокус і випробувань, нам треба радше просити про витривалість, ніж про славу. Бо  щастя царювання не може випередити часів страждання».

В книжці «Ісус з Назарету» папа Бенедикт ХVI звертає увагу на те, що «великі події життя Ісуса внутрішньо пов‘язані з юдейським літургійним календарем». Переображення сталося в часі свята Куренів(Кучок, Суккот), які – пише цитований папою Гаральд Різенфельд –  «вважалися  не лише спогадом про божественний захист у пустелі, а й, що важливо, прообразом [божественних] суккот, у яких мешкатимуть праведні майбутнього світу». Всі юдейські свята несуть у собі три виміри, зауважує Бенедикт: «Вони походять від святкування природної релігії, отже говорять про Творця і творіння; потім вони стають спогадами про дію Бога в історії і, нарешті, святами надії, якими зустрічають грядучого Господа, в якому історична спасенна дія Бога звершується, стаючи водночас примиренням усього творіння».

Мільйони людей на українських Майданах свідчили про прагнення бачити своє життя переображеним. Це доказ дії Бога в історії. Хоч в своєму житті вони зазнали більше випробувань і сорому за свою країну, то відчували, що такий стан суперечить їхнім прагненням і можливостям.  Це підтвердження правдивості слів з молитовної скарбниці: «я – образ твоєї слави, хоч і ношу рани від гріхів». Переображення 2014 року Божого хай стане часом надії на безпечний суккот-намет для праведних наших часів і примирення. По часі страждань прийде щастя царювання.

"Neo-banderowcy" w polskim episkopacie

Rozstrzelanie Majdanu, agresja Rosji na Ukrainę,  śmierć już ponad dwóch tysięcy osób i cierpienie żyjących przywołują ewangeliczne „a twoją duszę miecz przeniknie, aby na jaw wyszły zamysły serc wielu”(Łk 2, 35). Na jaw wychodzą myśli, przekonania i plany tych, którzy z istnieniem ukraińskiego państwa i narodu nie mogą się pogodzić. Nie brakuje takich i w Polsce. Niemcy mają swoich „Putin Versteher”, polskich sympatyków gospodarza Kremla portal fronda.pl nazywa „klakierami”, inni mówią o jego „pomocnikach”.

Gdy na pomniku partyzantów UPA w podprzemyskich Hruszowicach zjawił się napis „Śmierć katom Wołynia i Donbasu”, ktoś niezorientowany w niuansach prawicowych nurtów mógł pomyśleć, że celem nieznanych sprawców było szydzenie z polskich ofiar. W rzeczywistości jest to credo tej części polskiej prawicy, którą określa się mianem neoendecji. Tworzące ją partie i ruchy –  piszą publicyści fronda.pl Tadeusz Grzesik i Paweł Chmielewski – głoszą, że „rosyjska polityka wobec Ukrainy jest słuszna, a Majdan to twór zachodniej agentury i ukraińskich faszystów; że Władimir Putin to ostatni obrońca chrześcijańskiej cywilizacji; że Rosja w ostateczności wcale nie jest taka groźna, a o wiele bardziej strzec się musimy Zachodu”. Tymczasem – zwracają uwagę autorzy fonda.pl –  według ideologa euroazjatyzmu Aleksandra Dugina  „Rosja nie jest zainteresowana istnieniem państwa polskiego w żadnej formie”. Grzesik i Chmielewski konkludują: „Tej prawdy środowiska neoendecji nie chcą zaakceptować. Dlaczego? Odpowiedź na pytanie, czy to tylko zaślepienie, czy po prostu wpływy moskiewskiej agentury, zostawmy kolejnym pokoleniom historyków. Nie dajmy się jednak omamić tej wulgarnej prorosyjskiej, antyzachodniej propagandzie”.

Aktywnym reprezentantem nurtu neondeckiego w Lublinie jest Konrad Rękas. Dla tego działacza i publicysty w polskim interesie leży „dalsze kontynuowanie przez Rosję takiej aktywności międzynarodowej, która ostatecznie stanie się alternatywą dla niewydolnego i szkodliwego systemu zachodniego, z korzyścią także dla Polski”. Niedawno pan Rękas, wspólnie z przedstawicielem środowisk kresowych, wystosował list otwarty do arcybiskupa lubelskiego i rektora MSD w Lublinie z apelem o wprowadzenie zajęć z historii dla alumnów greckokatolickich, uświadamiających ich o skali zbrodni popełnionej przez ukraińskich nacjonalistów. Innymi słowy kursu denazyfikacji. Impulsem dla tej inicjatywy były teksty mego autorstwa, które według zasady „ciemny lud to kupi, nie czytając”, Rękas i inni neoendecy określają jako antypolskie. Czy nikt z kresowiaków w Lublinie nie rozumie, że działanie ręka w rękę ze zwolennikiem „dalszego kontynuowania” przez Rosję jej aktywności międzynarodowej przekreśla szanse na dialog z Ukraińcami?

Redaktor Marcin Przeciszewski w tekście „Lawirowanie Cyryla wokół Ukrainy” (http://ekai.pl/wydarzenia/temat_dnia/x80776/lawirowanie-cyryla-wokol-ukrainy) zwrócił uwagę na „geopolityczny” aspekt relacji polsko-rosyjskich: „Mało znany jest fakt, że ideologii "Ruskiego Świata" przeciwstawili się też polscy biskupi, którzy uczestniczyli w przygotowaniu Wspólnego Przesłania do Narodów Polski i Rosji z 2012 r. Metropolita Hilarion, który w imieniu Patriarchatu Moskiewskiego uczestniczył w tych rozmowach, zaproponował, aby od strony rosyjskiej orędzie to zostało ogłoszone także w imieniu narodów Ukrainy i Białorusi. Abp Henryk Muszyński odpowiedział, że polskiego Episkopatu to nie interesuje, gdyż z tamtymi narodami prowadzone są odrębne dialogi”. Ten fakt przywołałem w jednym z komentarzy opublikowanych podczas wizyty patriarchy Cyryla w Polsce (http://seminarija.pl/archiwum/2-uncategorised/44-cyryl-i-papiez-prawoslawnych). Reakcją Konrada Rękasa na ten tekst było sięgnięcie po określenie „neo-banderowcy” w stosunku do greckokatolickich krytyków polsko-rosyjskiej deklaracji, teza o zazdrosnym strzeżeniu przez grekokatolików „wyłączności” na reprezentowanie Ukraińców i zarzut: „Czyżby więc to uniacki opór utrudnił rozszerzenie idei pojednania na pozostałe słowiańskie narody wschodnie? Jeśli tak, byłby to kolejny przejaw szkodliwości działania ukraińskiej Cerkwi uniackiej dla całego obszaru Europy Środkowej i Wschodniej, zwłaszcza, że przecież prawosławni stanowią większość wśród wierzących mieszkańców Ukrainy. Tylko w Małopolsce Wschodniej, a także (niestety) w przypadku mniejszości ukraińskiej w Polsce – dominującym wyznaniem jest grekokatolicyzm, utożsamiany i utożsamiający się z ukraińskim nacjonalizmem i szowinizmem”.

Jak lekko zostać „neo-banderowcem”! Wystarczy pamiętać o odrębności Ukraińców i Białorusinów, i nie godzić się, by „przy okazji” dialogu z Moskwą dorzucić „pozostałe słowiańskie narody wschodnie”.

Wybór zwierzchnika i drogi cywilizacyjnej

Treść ostatnich deklaracji Rosyjskiego Kościoła Prawosławnego odnośnie sytuacji na Ukrainie świadczy o obraniu przezeń kursu na pełną konfrontację z grekokatolikami i tzw. schizmatykami. Pierwsi i drudzy od samego początku opowiedzieli się po jednej stronie konfliktu. W przeciwieństwie do nich Ukraiński Kościół Prawosławny Patriarchatu Moskiewskiego, do którego należy większość mieszkańców Ukrainy – twierdzi metropolita Hilarion, – nawoływał do pokoju i był pośrednikiem między walczącymi stronami.

Pomijając totalną krytykę „inosławnych”, trzeba stwierdzić, że w słowach o pokojowym nastawieniu UKP MP jest sporo prawdy. Pod kierownictwem zmarłego niedawno metropolity Wołodymyra ten Kościół starał się znaleźć złoty środek między zdecydowanie proukraińską i jawnie promoskiewską orientacją hierarchów, duchowieństwa i wiernych. Kończy się okres przejściowy w życiu tej wspólnoty. Jutro zbierze się synod, który ma wybrać nowego metropolitę kijowskiego.

Warto zwrócić uwagę na pewien detal. Jeszcze w październiku 2012 roku ukraińska część prawosławia podlegającego Moskwie na oficjalnej stronie internetowej Patriarchatu istniała tylko jako metropolia i eparchie (zob.http://www.seminarija.pl/archiwum/2-uncategorised/39-wspolne-przeslanie-do-narodow-rosji-i-polski) . Dziś jest jedną z pięciu niezależnych Kościołów. To sprawia, że sami ukraińscy biskupi spośród siebie wybiorą zwierzchnika. Wszyscy mają nadzieję, że będzie to człowiek czyniący pokój.

Kogo przysłałaby Moskwa, gdyby to od niej zależało? Próbkę personalnej strategii tego Patriarchatu świat poznał niedawno, gdy odszedł na emeryturę zwierzchnik białoruskiego egzarchatu RKP. Zszokowani prawosławni Białorusini dowiedzieli się, że ich nowym egzarchą będzie niemający żadnego związku z Białorusią rosyjski hierarcha. Człowiek jasnych i wyraźnych poglądów. Zdecydowany obrońca suwerennej rosyjskiej drogi cywilizacyjnej i politycznej. W dostępnym w internecie wywiadzie metropolita riazański Paweł  tak zareagował na protesty po sfałszowanych wyborach prezydenckich w Rosji w 2011 roku: „Chciałbym powiedzieć tym, którzy organizują pomarańczowe czy różowe rewolucje: Rosja to nie Gruzja czy Ukraina, to nie Egipt czy Libia. Mamy mnóstwo bomb masowego rażenia, broń jądrową i bakteriologiczną. Dla większości Rosjan własne życie nie jest warte złamanego grosza. Jeśli będą nas poniżać i zapędzać do kąta, nie pozostanie nam nic innego, jak otworzyć czarnobylski kran. I wtedy ucierpią wszyscy. I Amerykanie, i Europejczycy, którzy mają co stracić. Oni mają wszystko dla normalnego, ludzkiego życia. A nasi ludzie, przynajmniej w większości, nie mają tego. Dlatego nie można żartować z naszego rosyjskiego narodu, podburzać go do demonstracji przeciwko jakimś rezultatom”.

O niskiej cenie ludzkiego życia w rosyjskim świecie wiemy nadto dobrze. Ukraina doświadcza tego od kilku miesięcy. Ufajmy, że wśród siedemdziesięciu uczestników synodu w Kijowie nie będzie hierarchów podzielających poglądy egzarchy Pawła.

Гоніння чи дискомфорт?

Така неділя трапляється дуже рідко. Сотні мільйонiв християн почули сьогодні в своїх храмах це саме євангельське читання. В латинників це 19-а звичайна неділя року А, у візантійських Церквах обидвох стилів – 9-а неділя по Зісланні Святого Духа. В багатьох проповідях сильний вітер (Мт 14,30), через який Петро почав потопати, став символом наступу зла на добрих і побожних. Ще одна нагода, щоб понарікати. На підступний світ, що зазіхає на наші цінності. На фальшивих друзів, які хочуть знищити нас із середини. В Іраку кладуть край християнській присутності. В Україні вбивають «інославних» і руйнують їх храми. Це реальна перемога зла, це дійсні проблеми. На цьому тлі конфлікт в одній з країн безпечної Європи між імпульсивним єпископом і його балакучим священиком, який став головною темою навколоцерковних новин, справляє сюрреалістичне враження.

Не вперше учні опинилися в небезпечній ситуації посеред моря. Але за першим разом (Мт 8, 23-27) у човні був з ними Ісус, який втихомирив стихію. Сьогодні вони самі, бо – як коментує Іван Золотоустий – «він помалу і поступово веде їх і вравляє до більших речей, щоб усе мужньо перенесли». Спаситель дозволяє, щоб вони нізвідки не мали надії на порятунок, аби «порушити їх засліплені серця». Незбагненна Божа педагогія вела так Йова, Якова і Авраама. І учням об‘явився, коли закричали, бо «чим більшим був страх, з тим більшою радістю зустріли його появу».

Не вміємо пояснити, як можна ходити по воді. Насправді це немає значення. Златоуст проникливо вказує, що Петро не просив про вміння йти по воді, але щоб міг по воді прийти до Ісуса: «Господи, коли це ти, вели мені прийти по воді до тебе»(Мт 14, 28). Босоніж чи в модному взутті, по паркеті, мармурі чи битій глині, по рівно покладеній брущатці чи вибоїстій стежці – це все неістотне. Головне – мета мандрівки, якою є простягнута рука Сина Божого. 

Як завжди в неділю повнота Слова Божого для  нас охоплює Божественну Літургію і Церковне правило, зокрема Утреню, на якій читаємо воскресні євангелія. Ісус сьогодні простягає руку до Петра, але й закликає Тому: «простягни твою руку і вклади її в мій бік»(Ів 20,27). Цей бік, ці рани кривавлять сьогоді на Тілі Христовому, яким є Церква.  В Іраку, Сирії і в інших місцях дійсних переслідувань християн і всіх невинних людей. Важливо, щоб тим самим словом не називати реальних гонінь, які коштують життя, з дискомфортом життя у вільному світі, який чомусь не хоче достосуватися до наших очікувань і вимог.