Натовп, календар і друзі України

Питання церковного календаря для дослідників українського духу ще довго буде невичерпним джерелом матеріалу. Це предивне: пишеш до «Нашого слова» статтю про українсько-польське примирення, а у відповідь – тиша. Порушуєш питання стосунку до четвертої хвилі еміграції з України – мовчанка. Тільки торкни справу зміни календаря – цілий діапазон гнівних реакцій. Включно з погрозами виникнення «справжньої» УГКЦ.

В «Нашому слові» від 12 червня 2015 року Олесь Якимів з Товариства друзів України критично відгукується на статтю о. диякона Петра Сивіцького («Календарне питання – моя пропозиція», «НС» від 10 травня 2015). Текст починається описом багатотисячного натовпу, який в пасхальну неділю зайняв проїжджу частину вулиці Мйодової. «Всі були щасливі і ніхто не нарікав, що святкування відбувається згідно з календарем, за яким святкують з діда-прадіда» – піднесено пише пан Якимів. Варшавські водії, не поділяючи цього ентузіазму, мабуть, подумки питали: якщо їх стільки, то чому не правлять також в інших місцях? Але ця тема заслуговує окремої уваги. А картина велелюдної маси вірних не завжди викликає однозначні почуття. Іван Золотоустий, наприкінці четвертого століття, сказав в проповіді на Богоявлення: «Всі сьогодні радієте, а я сумую. Дивлячись на цей, наче море, далеко і широко розлитий натовп вірних, на цей прецінний скарб святої Церкви, усвідомлюю водночас, що як тільки мине свято, цей натовп розійдеться і довго його не побачимо. Ця думка викликає в мене біль і смуток.  Чому Церква, яка зродила стільки дітей, може ними радіти тільки в свята, а не в часі кожної літургійної відправи». Невже греко-католики не знають, що Воскресіння Христове святкується не тільки раз у році, а в кожну неділю, ба – кожного дня, коли звершується Божественну Літургію? Очевидно, українці подібні в цьому до інших народів, але вони вже не заколисують релігійної свідомості великодньою статистикою.

Читаючи опис пасхального варшавського ранку, я згадав слова о. Леслава Лесика про те, що в Лодзі на Богоявлення було двоє (2) вірних. Візантійські християни з УГКЦ в Лодзі, на відміну від слухачів Івана Золотоустого, не цінують Йордану? Коли я заміняв о. Леслава в одну з неділь Великого Посту, на Службі Божій було майже 30 вірних. Чому майже всі – як з місцевих, так і з заробітчан – не взяли участі у великому святі? Бо Лодзь –  це велике місто, в якому важко в робочий день добратися до церкви навіть на пізню вечірню годину. І так є всюди. Церква не може вимагати від своїх вірних героїзму – брати відпустку, не посилати дітей до школи. Бо усвідомлює, що йдуть часи, в яких праця стає привілеєм. Церква може і повинна достосувати другорядні елементи свого устрою – а таким є календар – до ритму життя суспільства. Не кажучи про вимогу відповідності досягненням людського розуму.

Отець диякон, безперечно, сам відповість на всі закиди пана Якиміва. Я не можу обійти мовчанням його останніх слів: «Вибір, який пропонується зробити церковній громаді в Польщі, свідомо чи несвідомо може призвести до поділу на УГКЦ і Греко-католицьку церкву в РП. Навряд чи хотіли б цього попередні покоління віруючих нашої Церкви. У нашого народу і так є забагато ліній поділу». Хто мав би очолити оцю «УГКЦ» в Польщі? Присланий для непримиренних прихильників юліянського календаря Синодом Єпископів єрарх з України? Автор згадує свого діда Михайла, який був підпільним священиком в Україні, «вірним своїй вірі та віровизнанню». Посилатися на свідчення віри свого діда ісповідника і водночас висловлювати допустимість церковного розколу через незгоду на можливу зміну календаря? Ще одне підтвердження істини, що християнами не народжуються. Християнами стають. Особливо це стосується греко-католиків. А Україні потрібні друзі, які принаймні розумітимуть чого не робити, щоб її шлях до європейського товариства перестав бути хожденієм по муках.

Episkopat jako zakładnik

Kilka tygodni temu na prośbę redakcji periodyku „Nasz Sobor”, wydawanego przez kijowską eparchię Ukraińskiego Kościoła Greckokatolickiego(UKGK), napisałem krótki tekst pt. „Odpowiedzialność i solidarność”, ukazujący reakcję Kościoła rzymskokatolickiego w Polsce na dramatyczne i tragiczne wydarzenia na Ukrainie. Kończyły go te słowa: „Kościół rzymskokatolicki w Polsce słowem i czynem solidaryzuje się z Ukrainą w jej najbardziej tragicznych miesiącach od ogłoszenia niepodległości. W każdym liście solidarności polscy hierarchowie odwołują się do warszawskiej deklaracji w 70. rocznicę Tragedii wołyńskiej. To potwierdza, jak dalekosiężną była decyzja UKGK, by odważnie wziąć odpowiedzialność za historię własnego narodu”.

Nie wiem, czy dziś wystukałbym na klawiaturze takie  zdania. Bo padły słowa i miało miejsce wydarzenie, które sprowadziło wszystko na prowincjonalną ziemię. Kulisy odkrył rzymskokatolicki arcybiskup lwowski Mieczysław Mokrzycki: „W 10. rocznicę wydania wspólnego listu pasterskiego biskupów greckokatolickich Ukrainy i rzymskokatolickich Polski z okazji aktu przebaczenia i pojednania, zwierzchnik Ukraińskiego Kościoła greckokatolickiego (UKGK) arcybiskup większy Światosław Szewczuk poprosił Konferencję Episkopatu Polski, żeby w sposób uroczysty obejść tę rocznicę, jednak przewodniczący Konferencji bp. Gądecki w porozumieniu z Radą Stałą KEP ograniczyli się tylko do prywatnego spotkania, i na to spotkanie zaprosili także mnie”. Powody odmowy, według słów lwowskiego hierarchy były następujące: „Przewodniczący KEP abp Stanisław Gądecki powiedział, że nie chce uroczyście obchodzić rocznicy ze względu na to, że deklaracja pojednania sprzed 10 laty była podpisana bez udziału Kościoła rzymskokatolickiego na Ukrainie i nie widzi wielkich rezultatów tego pojednania, także po podpisaniu wspólnej deklaracji w 70. rocznicę tragedii wołyńskiej, w 2013 r. Zapytał, jakie są owoce tego pojednania:  «ażeby nie były to tylko puste frazesy»”.

10 lat temu deklaracja nie uwzględniała także grekokatolików z Polski. Krytykowałem to na łamach „Błahowista”. Nie było jednak słychać, by abp Jan Martyniak oponował dziś przeciw propozycji patriarchy Światosława. Ani zwierzchnik grekokatolików, ani żaden z łacińskich arcybiskupów nie piastował 10 lat temu dzisiejszych stanowisk. Co stało na przeszkodzie, by naprawić błąd sprzed dziesięciu laty?

Nasuwa się smutny wniosek, że małostkowość, zawziętość, i poczucie wyższości. Chyba także odrealnienie mieszkańców sytej, bezpiecznej i doganiającej dzięki hojnym funduszom starą Europę  RP. Jak można zarzucać brak „wielkich rezultatów pojednania” deklaracji  podpisanej w czerwcu 2013 roku od Kościoła, który w listopadzie tegoż roku razem z milionami Ukraińców rozpoczął dramatyczną drogę do wolności, naznaczoną groźbą likwidacji UKGK w styczniu 2014, ofiarą Niebiańskiej sotni, tysiącami zabitych w efekcie rosyjskiej agresji, ponad milionem uchodźców, potężnym kryzysem ekonomicznym i niekończącą się groźbą inwazji.

Abp Mokrzycki wyliczył wszystkie żale pod adresem grekokatolików. Nie pierwszy raz. Moją pierwszą reakcją był ten tekst: www.cerkiew.home.pl/CerkiewOld/Wiadomosci/wiadomoscjedna.php?polaczenie=wiad_1317661887&cerkiew=cerkiew

O spotkanie z Episkopatem Polski prosił nie biskup Lwowa, gdzie tradycyjnie Polacy i Ukraińcy drą koty, ale głowa UKGK, który kierując kijowską eparchią jest jednocześnie zwierzchnikiem Kościoła na Ukrainie i na wszystkich kontynentach. Ukraińscy grekokatolicy w Warszawie, Nowym Jorku, Toronto, Buenos Aires, Sydney, Monachium i Rzymie wspominają go, razem z papieżem Franciszkiem, kilkakrotnie podczas Boskiej Liturgii. Prywatne spotkanie z kilkoma czołowymi hierarchami zamiast rozmowy na forum całego Episkopatu to zmarnowana szansa. A może doczekaliśmy się czasów, że trzeba cieszyć się i z tego? Prezydent elekt Andrzej Duda w ogóle nie zechciał spotkać się w Warszawie z głową państwa ukraińskiego, który miał zamiar wziąć udział w finale Ligi Europy.

Okoliczności zewnętrzne i wewnętrzne sprzyjają wzrastaniu w siłę i wpływy środowisk kresowych, dla wielu spośród których Ukraina, jej Kościoły, a szczególnie greckokatolicki, mają charakter tymczasowy. Episkopat Polski stał się ich zakładnikiem.

Так званий Патріярхат смішить нунція

На думку українського журналіста візит президента Путіна до Італії  «завершився неймовірно успішно для Києва»( http://www.eurointegration.com.ua/articles/2015/06/11/7034736/). Якщо так справді сталося, то була це тільки одна битва на фронті, де Росію попри все підтримує дуже багато вельми впливових гравців.

Найбільший італійський щоденник Corriere della sera напередодні візиту російського лідера пояснив, чому «Папа не відвертається від Путіна» http://www.corriere.it/esteri/15_giugno_09/vaticano-russia-perche-papa-non-chiude-putin-739226a0-0e70-11e5-89f7-3e9b1062ea42.shtml). Вже перший абзац підтверджує найпесимістичніші сподівання щодо об‘єктивності італійської преси. На думку автора статті, відомого журналіста, коментатора і знавця ватиканських питань Массимо Франко, «здається, що лідер Російської Федерації використає аудієнцію, щоб вимагати зняття блокади з боку українського уряду для контроверсійної російської допомоги призначеної для східних територій, за які сперечається з промосковськими „бунтівникамм”». Злі українці блокують кордон, унеможливлюючи Росії нести допомогу східним територіям!  З іменами і посадами в італійця також проблеми: російським патріархом є Іларіон, який «дискретно доцінив незалежну і зрівноважену лінію Ватикану».

Радіо Свобода провело інтерв‘ю з Франко (http://www.radiosvoboda.org/content/article/27065 430.html). Українська журналістка не могла не поцікавитись думкою італійця про «марні старання глави УГКЦ Святослава (Шевчука), котрий спонукав Святий престол виступити проти Путіна». Чи папа не зрадив українських греко-католиків? У відповідь почула: «Думаю, що папа просто має значно ширшу картину ситуації, ніж ту, яку йому представили греко-католики з України. Він володіє загальною інформацією стосовно відносин всередині всього православного світу, маючи на увазі і греко-католиків, і тих, що за межами України. Говорити про зраду – це перебільшення, це невлучне слово. Папа просто хоче, щоб усі співпрацювали задля послаблення конфлікту, та, схоже, греко-католики не завжди налаштовані на це». На Кремлі можуть святкувати: журналіст найбільшої італійської газети вважає, що греко-католикам залежить, щоб конфлікт на сході іхньої країни тривав.

Массимо Франко подбав про те, щоб його висновки мали сильну основу. Прикликав авторитет апостольського нунція в Об‘єднаному королівстві великобретанії. На зустрічі в Міжнародному інституті стратегічних досліджень в Лондоні 12 травня 2015 року вони обидва говорили про «Нову ватиканську закордонну політику. Від Росії до Куби».  На думку Антоніо Менніні в Україні йде громадянська війна. Важливо усвідомлювати, що папа Франциск ні разу не назвав Росії агресором. Насправді, як виявилось це під час лютневого візиту Ад ліміна, в Україні маємо справу не тільки з протистоянням католики-православні, але і з внутрікатолицьким конфліктом. І папа закликав єпископів обидвох традицій примиритися між собою. Від цього насамперед залежить «так званий Патріярхат». І тут монсиньйор Менніні, довголітній представник Ватикану в Російській Федерації, нагороджений президентом Медвєдєвим Орденом дружби, не зміг утриматись від сміху(http://www.iiss.org/en/events/events/archive/2015-f463/may-7451/vatican-foreign-policy-caf8 - від 29 хв.40 с.). Цей Патріархат є, на думку прелата, справою, в яку замішана також Польща, яка колись була окупантом західноукраїнських земель, а ті українці, утікаючи перед примусовою латинізацією звернилися до Риму, а походження Греко-Католицької Церкви мало політичну мотивацію,  і так далі. Стає ясно, чому ситуація греко-католиків в Росії за часів нунція Менніні, м‘яко кажучи, не була найкращою. З такою історично-ідеологічною кашою в голові офіційного представника римської Апостольської столиці не могло бути інакше.

Массимо Франко, підсумовуючи на закінчення лондонської зустрічі виступ нунція підкреслив, що ключове значення мають дві висловлені ним позиції: Ватикан ніколи не назвав Путіна агресором, а в Україні йде громадянська війна. А в статті в своїй газеті написав, що такі погляди сповідує виразна більшість у Ватикані. Підтвердження цього ми чули неодноразово.

Виступаючи на початку вересня 2014 перед Синодом УГКЦ, який проходив в Брюховичах біля Львова, римсько-католицький львівський архиєпископ Мечислав Мокшицький, перерахувавши місця невирішених майнових питань, висловив надію, що не доведеться йому говорити про це під час візиту Ад ліміна. Виявляється, що справа кількох будівель, щодо яких римо- і греко-католики, польська меншина і західноукраїнська влада не можуть дійти до порозуміння, для «уніятоскептичних» ватиканських урядників стали аргументом проти визнання Патріярхату УГКЦ. Страшно. А декому смішно.

Konfesyjna taksówka

Niedziela po święcie Pięćdziesiątnicy jest w tradycji bizantyńskiej dniem wspomnienia Wszystkich Świętych. Tydzień temu liturgia koncentrowała się na odwróceniu babilońskiego przekleństwa w dar, który jest środkiem do objawienia chwały Bożej: „Niegdyś  języki  zostały  pomieszane  z  powodu śmiałości  budowania  wieży,  teraz  zaś  narody  obdarzone  są  mądrością  ze względu  na  poznanie  chwały  Boga.  Tam  Chrystus  osądził  niegodnych  za grzechy, tutaj oświecił rybaków Duchem. Wtedy zlikwidowana została niemota, teraz odnawia się zgoda ku zbawieniu dusz naszych”(Nieszpory Pięćdziesiątnicy, stichera na stichownie, tł. Ks. H. Paprocki).

Niedziela Wszystkich Świętych, poprzez czytanie na jutrzni zakończenia Ewangelii św. Mateusza, z nakazem misyjnym – „Wyruszywszy więc czyńcie uczniami wszystkie narody”(Mt 28, 19) –  i hymnografię, która wzywa do radości „rybaków narodów” i „sobory męczenników zgromadzone z krańców ziemi w jednej wierze” (Nieszpory, stichera na litii, tł. Ks. H. Paprocki), kontynuuje uniwersalistyczne podejście do przesłania Ewangelii, dając wyraz świadomości, że Kościół, aby być powszechnym, musi otworzyć się na wszystkie narody.

Życie weryfikuje nasze czarno-białe schematy i rozpowszechnione mity. Taki jak ten, że muzułmanie zawsze prześladują innowierców, a buddyści są wcieleniem łagodności. Po Morzu Andamańskim dryfują łodzie z tysiącami muzułmańskich rybaków i rolników z ludu Rohingya, którzy uciekają ze zdominowanej przez buddystów Birmy. Uznani przez ONZ za najbardziej prześladowany lud na planecie, Rohingya wsiadają na łodzie, bo podburzana przez buddyjskiego mnicha większość, widząc w nich wcielenie zła, pali ich domy, szkoły i meczety. Dramat sprawia, że swą sławę rozmienia na drobne marząca o prezydenturze  noblistka Aung San Suu Kyi.  Jeśli stanie w obronie Rohingya, nie ma co liczyć na zwycięstwo w wyborach, jeśli nadal będzie milczeć, rozczaruje świat – pisze Maria Kruczkowska w „Gazecie Wyborczej”.

W Polsce wybory prezydenckie już się odbyły. Ale przed nami parlamentarne, i wszystko wskazuje, że sprawa stosunku do imigrantów, do sąsiadów, do ludzi innej rasy, religii i narodowości nie będzie w kampaniach przedwyborczych kwestią marginalną. Okoliczności zewnętrzne – perspektywa przygarnięcia uciekinierów z Syrii i innych podpalonych przez islamistów państw –  zmuszają do opowiedzenia się: jesteś za, czy przeciw przyjęciu uchodźców z krajów islamskich, imigrantów z Ukrainy, studentów z Azji? Lider ciągle tylko potencjalnej siły politycznej numer dwa uważa, że „Polacy mają zostać rozsiani po świecie, a tu ma zamieszkać jakaś zbiorowość różnych grup etnicznych, która jest łatwa do manipulacji i będzie stanowić naturalną fosę między Wschodem i Zachodem. Może mamy opuścić te ziemie, może mamy umrzeć”.

Chora logika partyjnej rywalizacji zmusi ugrupowanie stojące na czele rankingów popularności, i nie tylko ich, do grania na strunie strachu przed obcymi, do podsycania niechęci do inaczej wierzących, mówiących i myślących.

Problemy, przed którymi stanął bogatszy świat, a Polska już tu awansowała, nie są bagatelne. Nikt nie ma prawa twierdzić, że troska o swą szeroko rozumianą  tożsamość, jest anachronicznym reliktem minionych wieków. Istotne, by pielęgnowanie własnego „ja” nie oznaczało wznoszenia wokół siebie zasieków z drutu kolczastego.

Przykładów nie trzeba szukać daleko. Swietłana Aleksijewicz, białoruska pisarka i dziennikarka,  odpowiada na pytanie o stosunek do tezy pisarza Władimira Sorokina o mentalnym powrocie Rosji do średniowiecza: „To, co dzieje się z prawosławiem jest straszne. Kozacy z nahajkami stoją przed teatrem i decydują, co może być wystawiane, w Nowosybirsku z powodu protestów odwołano dyrektora opery i zdjęto spektakl. W niektóre rzeczy trudno uwierzyć. Wsiadam do taksówki w centrum Moskwy, kierowca pyta: «Pani jest prawosławna?». Mówię, że babcia mnie ochrzciła w tajemnicy przed ojcem. To proszę wsiadać, to prawosławna  taksówka. Pytam: «A co by było, gdyby babcia mnie nie ochrzciła?».  «Poszłaby pani piechotą». Albo ogłoszenie: «Wynajmę mieszkanie tylko rosyjskiej, prawosławnej rodzinie». („Czerwony człowiek i najlepsze buty na świecie”, „Wyborcza” 15 maja 2015).

Póki inni nie dojrzeją do takiej świadomości ważne jest, by katolicy wszystkich tradycji pamiętali i wcielali w życie naukę Soboru Watykańskiego II o Kościele, który „jest w Chrystusie niejako sakramentem, czyli znakiem i narzędziem wewnętrznego zjednoczenia z Bogiem i jedności całego rodzaju ludzkiego”(LG 1). Alternatywą dla konfesyjnej taksówki musi być arka dla wszystkich ludzkich istot.