Батька і матір. Так само батьківщину

«Де нині рідня і друзі?» –  ці слова з першої стихири Останнього цілування звучали з трагічною дослівністю, коли 7 серпня на цвинтарі у Запоріжжі хоронили останки 57 українських бійців, які загинули торік під Іловайськом. Туди прийшли кількасот друзів, але не було родин, які не допускають думки про смерть своїх синів, чоловіків і братів, надіючись, що вони десь у полоні. За словами генерала, якого звинувачують в іловайській трагедії, серед загиблих там були також російські полонені. Навіть знаючи про це, російське військо відкрило вогонь, порушуючи домовленість про вільний коридор для виходу з котла. Це показує, з яким варварським противником бореться нині Україна. 

Серед «всього цього», що багатий юнак зберігав ізмалку, була також заповідь поважати батька і матір (Мт 19, 16-26).  Четверта заповідь, за Катехизмом Католицької Церкви, поширюється також «на обов‘язки учнів щодо вчителя, працівників щодо працедавців, підлеглих – щодо керівників, громадян – щодо своєї Батьківщини і щодо тих, хто нею керує і управляє»(2199).  Так само Катехизм УГКЦ вчить, що «християнська мораль говорить про любов до батьківщини як про чесноту патріотизму. Любов до батьківщини випливає із четвертої Божої заповіді: «Шануй батька і матір твою, щоб довголітній ти був на землі, що Господь, Бог твій, дасть тобі(Вих 20,12)»(968).  2015 року українці напередодні Дня незалежності, в 12-ту неділю по Зісланні Святого Духа  вимушені здійснити глибокий духовний подвиг, щоб зрозуміти, що їхні бійці,  втілюючи зі зброєю в руках любов до батьківщини, не порушуючи заповіді «не вбивай», здійснюють наказ «люби ближнього свого, як себе самого»(Мт 19, 19). 

В книжці про католицьку теологію національності американський єзуїт уельського походження Dorian Llylewyn пише, що належність до якогось народу не є справою тільки правною чи політичною. Навпаки, бути членом свого народу значить відчувати глибокий психічний зв‘язок, насичений інтенсивними почуттями, зокрема тоді, коли ця людина зазнає вигнання чи репресій, або його країна має політично домінуючого сусіда. Як приклад американський єзуїт цитує фрагмент з «Репортажу з заповідника імені Берії» українського дисидента Валентина Мороза: «Нація може існувати доти, доки є люди готові за неї вмерти (...) Тільки тоді, коли її сини вірять, що їх нація обрана Богом і свій народ вважають за найвищу форму нації. Знаю, що всі люди є рівними. Говорить це мені мій розум. Але водночас знаю, що мій народ – єдиний і винятковий. Говорить це мені моє серце». 

Письменник Олександр Бойченко описує медогляд,  який він нещодавно проходив після отримання повістки. Трохи сердита пані з лабораторії зміряла його критичним поглядом і радше ствердила, ніж запитала:

– Шо, нема ума.

– Чого це?

– Бо всі розумні давно повтікали, а ви приперлися.

«Розумні» втікають. Кажуть, що під Іловайськом загинили найбільш мотивовані українські бійці. Такі, для яких голос серця важливіший від калькуляцій розуму. Кожен українець винен їм вдячність, як і Небесній сотні та всім відомим і незідентифікованим полеглим у війні з Росією. Бо завдяки їхній жертві чесна людина не зможе вже сказати, що українці є унтерменшами. Торік у квітні американський історик Тімоті Снайдер написав про колишніх німецьких канцлерів, які співчувають Путіну, що їхня поведінка «утверджує концепцію, що українці не є нормальними людськими істотами». А в листопаді 2014 колишній держсекретар США Кіссінджер сказав в інтерв‘ю для німецького «Шпігеля», що інші можуть вирішувати про майбутнє українців. Захищаючи свою батьківщину, віддаючи життя за визначальний для людськості дар свободи, українці показують, що то колишні німецькі канцлери і Кіссінджер далекі від норми передбаченої для людських істот. 

Бог знає імена невпізнаних бійців, яких поховали у Запоріжжі і в інших місцях. Треба робити все, щоб для близьких і всіх нас жодна могила не була безіменною. Щоб можна було повторити за Сирахом: «Та й славних мужів похвалімо – батьків наших за родами.(...)Їхні тіла поховані в мирі, а ймення їхнє живе в родах»(44,1.14).

Образ мальований прощенням

Сімдесята річниця закінчення Другої світової війни в Азії  показала, що проблема перепрошення, прощення і примирення має універсальний характер. Очі і вуха мільярдів людей, не тільки в країнах, які постраждали від японців, 15 серпня були скеровані на японського прем‘єр-міністра Сіндзо Абе. Він розчарував багатьох в Китаї, обидвох Кореях і іншиш азіатських країнах. Вони очікували, що очільник японського уряду, як  два його попередники в 1995 і 2005 роках,  перепросить за зло, яке його країна скоїла сусіднім  народам. Сіндзо Абе висловив жаль, вболівання і переконання, що майбутні покоління японців не повинні нести тягар нескінченних перепросин. Марними виявились сподівання, що політик, якого вважається націоналістом, проситиме прощення. 

На сайті Deutsche Welle порівнюють ситуацію Німеччини і Японії після Другої світової війни. На відміну від німців, які відразу після війни, у дружбі з Францією, були задіяні в здійснення європейського проекту, японці в роках холодної війни, під протекторатом США, жили відсепаровані від своїх сусідів, які в більшості опинилися у ворожому таборі. Щойно в дев‘яностих роках настав в Японії клімат сприятливий для призадуми над минулим. Сорок років запізнення нелегко наздогнати. 

В 11-ту неділю після Зіслання Святого Духа ми чули притчу про Царство Боже, яке полягає в тому, щоб наслідувати милосердя самого Бога. Немилосердний слуга не зумів відмовитися від свого права на повернення боргу (сто одноденних зарплат робітника), який був незрівнянно малим в порівнянні з тим, що йому подаровано (приблизно 270 тонн золота). Він не скористав з нагоди уподібнитись до Бога. Бо саме до цього веде прощення, як пояснює св. Іван Золотоустий, коментуючи слова Ісуса, сказані ним після молитви Отче наш: «Коли ви прощатимете людям їхні провини, і Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, і Отець ваш небесний не простить вам провин ваших»(Мт 6, 14). Златоуст навчає, що ми повинні бути синами Божими не тільки завдяки Божій благодаті, а й своїми ділами. А «ніщо не робить нас так подібними до Бога, як прощення злим і тим, хто вчинив нам кривду».

Може примирення між французами та німцями було можливе в так відносно короткому часі саме завдяки християнським фундаментам їхньої тотожності. Навіть жахіття Другої світової війни не знищили в них образу Божого, самого в собі незнищимого, як співаємо в заупокійних молитвах: «я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу рани від гріха». 

На європейському континенті рани з-перед кількадесяти років не дозволяють повністю примиритися багатьом народам. До давніх кривд доходять нові. В якому контексті українці сприйматимуть слова Христові, які почуємо в 19-ту неділю: «Ви ж любіть ворогів ваших, добро чиніть їм»(Лк 6,35)? Чи в Москві єдиним видимим знаком причетності до християнства буде величезний пам‘ятник св. Володимирові?

  

Pomost zamiast buforu. Walickiego wizja Ukrainy

W Magazynie Świątecznym „Gazety Wyborczej”(8-9 sierpnia 2015) prof. Andrzej Walicki polemizuje z krytyczną opinią Mirosława Czecha („Profesor opiewa Putina”, „GW” 18-19 lipca 2015) o zamieszczonym w „Przeglądzie Politycznym” (2015, nr 130) jego tekście pt. „Czy Władimir Putin może stać się ideowym przywódcą światowego konserwatyzmu”. 

Polemika ogranicza się do pięciu aspektów skrytykowanych przez publicystę „GW”.  Emerytowany profesor Uniwersytetu Notre Dame pisze na wstępie ostatniej części artykułu: „I wreszcie punkt piąty, zapewne najważniejszy. Czech przedstawia mnie jako człowieka nieprzyjaznego Ukrainie jako takiej, przeciwnego jej niepodległości, życzącego sobie w gruncie rzeczy, aby Rosja napadła na Ukrainę już ćwierć wieku temu. Są to insynuacje niczym niepoparte, całkowicie sprzeczne z moimi poglądami i drogą życiową”.

Przedstawiwszy historię swych wieloletnich kontaktów z ukraińskimi badaczami z diaspory, Walicki konstatuje: „Muszę dodać, że problematyka ukraińska, podobnie jak rosyjska, miała dla mnie charakter nie akademicki tylko, lecz ideowy, przekładający się nieraz na konkretne wybory polityczne. W przeciwieństwie (jak miało się okazać) do większości Polaków nie próbowałem rozgrywać karty ukraińskiej przeciwko Rosji. Przeciwnie: widziałem w Ukrainie nie kraj buforowy, mający oddzielać Zachód od Rosji, lecz pomost między słowiańskim Wschodem i Zachodem, czyli kraj zdolny do wykorzystywania pozytywnych impulsów czerpanych z kultury polskiej (opisywanych przez Szporluka i jego starszego kolegę Ihora Szewczenkę) do wywierania konstruktywnego wpływu na europeizację Rosji. Tak samo oceniałem wspaniały list apostolski Jana Pawła II «Orientale lumen», widząc w nim wielki krok w stronę wzajemnego uznania rzymskiego katolicyzmu i prawosławia jako «dwóch płuc chrześcijańskiej Europy»".

 

 O „konstruktywnym wpływie na europeizację Rosji” można chyba mówić w kontekście oceny, jaką dał Walicki dążeniom do utworzenia rosyjskiego Kościoła greckokatolickiego.  W studium „Myśliciele rosyjscy wobec wyzwania katolickiego. Od Czadajewa do Sołowjowa”, razem z dwoma innymi zamieszczonym  w książce „Rosja, katolicyzm i sprawa polska” (Prószyński i S-ka, Warszawa 2002), polski historyk idei, ukazawszy historię tworzenia rosyjskiego Kościoła greckokatolickiego przez trzech ludzi zainspirowanych przez W. Sołowjowa – o. Mikołaja Tołstoja, metropolitę A. Szeptyckiego i ks. Leonida Fiodorowa, – napisał: „Tak oto powstał pierwszy rosyjski egzarchat greckokatolicki. Spotkał się on niestety z oporem rosyjskiego kleru rzymskokatolickiego, złożonego głównie z Polaków, przekonanych, że prawdziwą katolickość Kościoła gwarantuje tylko obrządek łaciński – aczkolwiek w celu «nawrócenia» Rosji można posługiwać się również metodą birytualizmu, czyli wykorzystywaniem w roli pomocniczej obrządku wschodniego. Niestety, poglądom takim patronował francuski monografista Sołowjowa biskup Michel d‘Herbigny, reprezentujący wobec Rosji postawę «konkwistadorską». Podkopywało to Sołowjowowską koncepcję «prawosławnego katolicyzmu» i szerzyło nieufność wobec wszelkich wysiłków zjednoczeniowych. W roku 1922 egzarcha Fiodorow uznał za konieczne zareagować na to interwencją u papieża Benedykta XV, domagając się ustalenia kanonicznej reguły, iż Rosjan chcących przejść na katolicyzm przyjmuje się wyłącznie do Kościoła greckokatolickiego”. 

Próby odrodzenia Kościoła greckokatolickiego w byłych krajach Zawiązku Sowieckiego po roku 1991 także spotkały się z oporem. Oprócz innych także z tej samej strony, która nie chciał tego po roku 1917. Mówił o tym tekst w „Tygodniku Powszechnym” 14/1998 (http://www.grekokatolicy.pl/artykuly/ekumenizm/o-kilka-mostow-za-daleko.html).

Słusznie krytykując Walickiego za niedostrzeganie tych niebezpieczeństw ze strony Putina, o których zaczynają mówić już sami Rosjanie, warto czerpać z jego dorobku to, co ostatecznie może służyć prawdziwemu dobru wszystkich narodów. Słowa z roku 2000 entuzjasty listu Jana Pawła II „Światło Wschodu” o tym, że „trudno  jest akceptować coraz mocniejszą dziś tendencję do wytyczania nieprzekraczalnej «cywilizacyjnej»  granicy między krajami prawosławnymi, głównie Rosją, a światem «cywilizacji łacińskiej»" nic nie straciły na aktualności.   

Храм і хліб

Повідомлення про посвячення нових місць для молитви стали в нас рутиною. Широке окреслення «місце для молитви» вжито для того, щоб не оминути конструкції, яка – судячи зі знімків з зони АТО –  більше нагадує напівземлянку.

Результатом «експансії» греко-католицизму є зведення невеликих зя розмірами храмів в суміжних з Галичиною областях за Збручом. В самій Галичині храми постають як там, де їх досі не було, так і в місцях, де нумерично східнохристиянських церков забагато, чим безсловесно підтверджується брак надії на близьке об’єднання спадкоємців Володимирового хрещення.

В сусідній з Україною Польщі частка УГКЦ в іпостасі Перемисько-Варшавської Архиєпархії і Вроцлавсько-Гданської Єпархії продовжує подиву гідний подвиг храмової емансипації, будуючи храми на західних і північних рубежах країни. В 2015 році Орнета, Старгард Щецінський, Мєндзибуж і Щецінок дали доказ сили духу і жертвенності післядепортаційного останку.

Одна інформація з останніх тижнів ввела новий вимір до греко-католицького всесвіту. В іспанському місті Уельва, на антиподах Донбасу, немов у контрасті до вкопаної в землю польової каплиці, заробітчани збудували гарну церкву святих рівноапостольних Кирила і Методія.

Храм як носій цивілізації

Кільканадцять років тому в південно-східній Туреччині, поблизу кордону з Сирією, археологи, зокрема німецькі під проводом проф. Клауса Шмідта, здійснили відкриття, яке може радикально змінити дотепершні погляди на розвиток цивілізації.

Приблизно 10 тисяч років до Р.Х. в місці названому Гобеклі-тепе люди звели мезолітичний храм, який складався з кіл діаметром 10-30 метрів. Для транспортування колон вагою до 50 тон, за відсутності тяглових тварин, потрібна була соціально структурована організація. Залучення до тяжкої праці великої кількості людей означало, що вони не могли ні полювати, ні збирати поживу. І це змусило їх зайнятись хліборобством. Саме з цього періоду і з цих теренів походять найстарші докази одомашнення дикого збіжжя. Німецький археолог каже, що досі загальноприйнятою була думка, що перші храми поставали в давніх містах, але Гобеклі-тепе, місце розташоване далеко від людських поселень, свідчить про інший ритм розвитку цивілізації. То не народження хліборобства дало початок появі великих скупчень, в яких люди будували храми; навпаки – зведення храму стало імпульсом для виникнення рільництва.

Місія Церкви

Годі говорити про радість з приводу посвячення каплиці в зоні АТО. Це вимушене наступом зла тимчасове рішення, яке свідчить про те, що Церква не тільки на словах завжди є зі своїм народом. Нові церкви за Збручом, в Галичині і в Польщі слушно вважається знаками надії. Храм в Уельві є класичним прикладом змішаних почуттів. З одного боку, треба радіти, що його збудували, що заробітчани, які, за словами однієї з них, вже «кинули якір» в Іспанії, хочуть зберігати і розвивати свою релігійну тотожність. З другого, не можна не обурюватись, що з країни чорнозему, яка спроможна нагодувати всю Європу, люди в пошуках хліба їдуть на другий кінець континенту, де з нуля починають будувати своє життя. В молитві з Чину посвячення храму, як і  в анафорі Літургії св. Василія Великого, просимо Бога, щоб «утвердив храм цей до кінця віку». Церква побудована на новому місці означає, що закінчився стан тимчасовості, що повернення є тільки одним з кількох варіантів майбутнього.

Еміграція була, є і буде природним правом людини. З точки зору спільноти людей, однак, є її напрямки кращі і гірші. Для УГКЦ сотні тисяч вірних в Італії, Іспанії і Португалії є тим останнім. США, Канада, Південна Америка, Австралія, і інші місця, де традиційно емігрували українці, нагально потребують зміцнення, бо неминучі асиміляційні процеси беруть своє. Поки є так, як є, шлях прокладений в Уельві є розумним рішенням.

Гобеклі-тепе, де люди не знали ще письма, показує, яку позитивну силу має релігія. Українські Церкви, якщо не хочуть стати декораційним додатком до післясовєтського дійсності, мусять усвідомити свою цивілізаційну місію і відповідальність за майбутнє.

(«Благовіст» 7-8/2015)