Prudentia

У cпільному комюніке греко-католицьких і римсько-католицьких єпископів в Україні
з приводу карантинних обмежень в Україні єрархи дякують українській владі за те, що прислухалася до їхніх аргументів та «не здійснила акту, притаманного авторитарним системам, які зазіхають на фундаментальне право людини на свободу віросповідання і зачиняють храми». Водночас висловлююють жаль, що це «сталося навіть у деяких країнах так званої розвинутої демократії».

Думаю, що не тільки католиків в тих країнах, де демократично вибрана влада ввела жорсткі карантинні обмеження, включно з закриттям храмів, сформулювання «так звана розвинута демократія» ображає.

Досі в офіційних документах УГКЦ я не помічав ні іронічного, ні менторського тону стосовно Церков чи державних органів країн західного світу. Латинські єпископати країн колишнього Радянського Союзу, в тому числі український, неодноразово натомість повчали не лише інші єпископати, але навіть сам провід Католицької Церкви.

Є в посланні місце, яке провокує до думки, що первісно воно – це місце –  було подумане і написане іншим алфавітом. Єпископи висловлюють надію, «що надалі дії нашої державної влади вирізнятимуться відповідною до часу розторопністю, будуть результатом солідних експертних досліджень і фахових висновків». В словнику «розторопність» це властивість за значенням розторопний, тобто такий, що «відзначається спритністю; моторний, меткий». Насправді спритності і моторності очікують тепер в Україні від влади? А не розсудливості, чи по галицько-церковному второпності? А мовою західних сусідів roztropności.

Користь і достатня сила

 

«Не клади скоро рук ні на кого»(1 Тим 5, 22) – закликає св. Павло Тимотея в сьогоднішньому Апостолі.  Духовні семінарії, в яких кандидатів до рукоположення готується, як правило в Католицькій Церкві, шість років, є прикладом послуху словам Апостола народів.  Тривалість підготовки майбутніх пресвітерів відповідає більш-менш часові, який потрібний, щоб медичними студіями приготувати жінок і чоловіків до лікування тіл.

Турбота про Церкву не обмежується тільки обережністю, щоб не покласти рук на неготового до прийняття божественної благодаті кандидата. Папа Франциск в останньому часі поклав край, кажучи напівжартома, «радісній творчості» нових форм богопосвяченого життя. Апостольським листом «Ab initio» від 21 листопада 2020 року, до Кодексу Канонів Східних Церков він вніс ті самі зміни, які 1 листопада вніс до Кодексу Канонічного Права, який регулює життя Римо-Католицької Церкви. Відтепер  «Єпархіяльний Єпископ може заснувати монастир свого права в межах території патріяршої Церкви, отримавши письмовий дозвіл Патріярха, або в інших випадках – Апостольського Престолу»(кан. 453 §1), а на заснування нового згромадження потрібний буде письмовий дозвіл Апостольської Столиці(кан. 506 §1).

В «Ab initio» папа, обгрунтовуючи твердження, що Апостольській Столиці належить остаточна оцінка щодо автентичності мети, яка надихнула на створення нового згромадження, цитує декрет Другого Ватиканського Собору «Про оновлення чeрнечого життя», в якому мовиться, що при заснуванні нових інститутів слід серйозно зважати, «щоб уникнути необережного створення інститутів, які не приносять користі або позбавлені достатньої сили до існування»(Perfectae caritatis, 19).

Не тільки папа виявив останньо турботу про добрий стан чернечого життя. В присвяченому темі бідності  посланні нашого Синоду Єпископів «Залишиться вам одне – те, що ви дали вбогому» висловлюється подяку богопосвяченим особам за свідчення «відірвіаності від матеріальних благ» і різні форми служіння. Слова похвали виливаються однак в наступне: «але водночас перестерігаємо їх перед спокусою надмірно турбуватися про матеріальні речі і, що ще небезпечніше, робити це коштом плекання щирого життя в євангельській любові, простоті та співчутті до потребуючих». Крім відвертої критики олігархів і тих, що в своїх люкс-автомобілях проїжджають повз співгромадян, які порпаються в смітниках, це єдиний момент, коли на адресу конкретної спільноти людей в Церкві/суспільстві лунають в посланні слова перестороги. Факт, якого не можна зігнорувати.

Христос обіцяє сьогодні тим, які кинуть все і підуть за ним задля Царства Божого «багато більше за цього віку, а в наступнім віці життя вічне»(Лк 18, 29-30). «Багато більше» стосується дому, жінки,  братів, дітей. «Надмірна турбота про матеріальні речі » у випадку нових інститутів прямо може стосуватися тільки дому. Брак «достатньої сили до існування» є перманентною нашою реальністю. Тому треба вітати застосування бритви Оккама.

З багатства спадщини про бідність

 

Євангельське читання з 26-ї Неділі по Зісланні Святого Духа спонукало ще раз прочитати, присвячене темі бідності, цьогорічне постсинодальне послання Синоду Єпископів УГКЦ. Багач, якому земля вродила гарно, згадується у ньому. Очевидно як негативний приклад, в частині н-р 9, де мова йде про «небезпеку, пов’язану з багатством». Але він парадоксально входить до однієї з категорій убогості, які послання перераховує за папою Франциском. Тих «маргіналізованих, самотніх, відкинених та ігнорованих суспільством». Він сам вибрав свою самотність, тим не менше це була форма убогості.

В посланні вражає тотальна відсутність літургійного виміру життя Церкви. Тим воно, як і деякі інші наші документи, подібне до текстів, які постають в лоні латинської Церкви. Цитується папські документи, твори Отців, з богослужбової скарбниці – нуль.

А вже в першому пункті послання цитується пророка Ісаю (58, 6-7), якого візантійська Церква перефразовує в стихирі на вечірні в середу 1-го тижня Великого посту: «Постивши, браття, тілесно, розпочнімо й піст духовний, розв`яжімо всякий союз неправди, усуньмо несправедливе ярмо, накинуте на ближнього, розірвімо всякі несправедливі угоди. Даймо голодним хліб, а бездомним притулок, щоб удостоїтися нам великої ласки в Христа Бога».  

В 10-му пункті читаємо, що «блага, багатства, заощадження, якщо їх використовувати вміло і мудро, мають ставати корисними не тільки для нас самих, а й для наших ближніх». Ці слова прекрасно підтверджує lex orandi. В одній з молитов Чину вінчання проситься Бога: «І дай їм від роси небесної з висот і від достатку земного, наповни їх доми пшеницею, вином і оливою, і всяким добром, щоб вони подавали потребуючим».

Вершиною занедбання є знехтування тим, що є джерелом і вершиною життя Церкви – Євхаристією. В посланні про бідність цей фрагмент анафори Божественної Літургії св. Івана Золотоустого повинен бути епіграфом одного з пунктів: «Пом`яни, Господи, тих, що дари приносять і добро творять у святих Твоїх церквах, і тих, що пам`ятають про вбогих, і на всіх нас милості Твої зішли».

Наближається десята річниця виходу у світ Катехизму УГКЦ «Христос – наша Пасха». Чудово вчить він про Церкву як «взірець громадянського суспільства, оскільки виховує християнина-громадянина, здатного відчувати потреби ближнього й належно відповідати на них»(922). На жаль постсинодальне послання ні разу не посилається на це підставове для вчення нашої Церкви джерело.

Неймовірно важко укладати сьогодні доволі довгі тексти, які втримали б увагу читача, що звик до коротких месиджів. Але якщо вже це треба зробити, то в дусі, про який написано в посланні у відношенні до діяльності нашої Церкви на поселеннях: «щоб зберегти нашу ідентичність, передати скарб віри нащадкам та поділитися ним із народами», серед яких довелось жити. Як повторяв о. проф. Роберт Тафт, літургія є нашою ідентичністю. А свій катехизм свідчить про готовність передавати збережений скарб віри.