Бартошиці та Інсбрук відповідно в суботу 24-го і в неділю 25-го червня 2023 року будуть місцями, в яких відбудуться важливі, можна сказати навіть символічні події. Два диякони, випускники Митрополичої Греко-Католицької Духовної Семінарії в Любліні, будуть поставлені в пресвітерство. Що ж тут такого надзвичайного – спитає хтось – в році, в якому в Перемисько-Варшавській митрополії десять випускників Люблінської семінарії приймають свячення дияконату і пресвітерату?
Річ у тому, що свячення диякона Ігоря в Інсбруці безсумнівно завершують міждержавний етап в історії семінарії. Чи рукоположення диякона Христофора в Бартошицях буде останнім акордом в її польському вимірі не можемо знати, бо Дух як «Вітер віє, куди хоче»(Ів 3.8).
Диякон д-р Ігор, випускник з 2017-го року, є останнім випускником Люблінської семінарії з України для єпархії в Україні. Диякон Христофор був останнім семінаристом і є останнім випускником народженим у Польщі, нащадком греко-католиків депортованих в рамках акції «Вісла».
Рукоположенням у пресвітерство диякона Ігоря закінчиться історія, яка почалася в 1990-у році, коли перша група десяти юнаків з совєтської ще тоді України розпочала формацію до священства в Любліні. Плодом більше ніж чвертьстолітньої гостинності для кандидатів до священства з України з боку Митрополичої Духовної Семінарії Люблінської дієцезії є вісімдесять пресвітерів, переважна більшість з яких працює в Україні. Серед них є два єпископи.
Надіємося, що єрейські свячення приймуть ще «польські» випускники семінарії з попередніх років. Так само плекаємо надію, підносячи до Бога щодня молитви, що поріг семінарії переступлять кандидати до священства з Польщі, тут народжені, з роду в рід причетні до закерзонського минулого.
Це великою мірою сподівання проти невблаганних реалій. Порівнюю це до дій власників курортів в Альпах. Там від кількох років льодовики вкривають гігантськими шматками світловідбивного брезенту, щоб уповільнити їхнє танення. На цю відчайдушню спробу протидіяти глобальному потеплінню схоже все, що робиться задля збереження конфесійних і національних меншин перед асиміляцією.
У Польщі додатковим негативним чиником, який , м’яко кажучи, не сприяє плеканню і реалізації покликання до священства, є криза в домінуючій латинській Церкві і деградація образу священника в очах насамперед молодого покоління.
Про масштаби проблем може свідчити таке порівняння. В 1998 році, в «історичному» листі держсекретар Ватикану кардинал Содано вимагав повернення (що у випадку декого означало депортацію) одружених греко-католицьких священників з Польщі до України. У випадку недостатнього числа неодружених священників, Содано бачив розв’язку у залученні до душпастирства «священників-біритуалістів, що вже практикується». Минуло чверть століття і один з латинських єпископів у Польщі сповіщає свою паству, що роздумує над прийняттям до семінарії кандидатів до священства з Африки. Дивлячись на реалії, враховуючи практику з західноєвропейських країн, в яких грекокатолицькі священники-біритуалісти з України служать як душпастирі і капелани в латинських структурах, наступник Содано може написати до римсько-католицьких єпископів à rebours, заохочуючи приймати одружених священників-біритуалістів, що вже практикується.
Кого б не висвячували у візантійській традиції – диякона, пресвітера чи єпископа – перша молитва в Чинах рукоположення більше схожа на екзорцизм, ніж благодарення за вибір досконалого кандидата: «Божественна благодать, що завжди недужих оздоровлює і те, що їм не достає, доповнює». Тож молімося, щоб ця благодать зціляла і доповнювала.