З "Календаря 'Благовіста' 2002"

 

Іти й шукати

 

В сьогоднішньому євангельському читанні (Мт 18, 10-20) чуємо про власника ста овець, який йде шукати одну, що заблукала, залишаючи «дев’ятдесять девять у горах». В Луки це перша з трьох притч про милосердя, з котрих найвідомішою є остання, яку чутається в Неділю про блудного сина. 

В «Нашому Слові» від 2 травня 2021 року поміщено розмову з «українцем, народженим у Польщі, який переїхав до України; успішним бізнесменом та  щасливою людиною, що займається улюбленою справою». Засновник і директор львівського видавництва «Свічадо» народився у Бартошицях, де відносно пізно постала греко-католицька парафія. До Острого Барда, села з греко-католицьком храмом, з батьками «приїздили рідше, на якісь свята». Силою обставин релігійне життя концентрувалося довкола римсько-католицької парафії, з динамічною молодіжною спільнотою. В молодого Богдана з’явились думки про священство, але не в греко-католицькій Церкві, бо «не мав музичного слуху, а мене переконували, що це необхідно». Для вступу потрібна була метрика хрещення, отож мати Богдана «поїхала за нею в село до священника Юліяна Ґбура». Коли парох ґурово-ілавецької парафії, згодом єпископ стрийський Юліян Ґбур довідався «що я хочу вступати до римо-католицької семінарії, то приїхав до мене і порадив іти таки до навчального закладу в Любліні, де вчилися греко-католицькі семінаристи. Сказав, що музичний слух тут не проблема».

Таких «Бартошиць» сьогодні в Польщі тисячі. Міст, містечок, сіл, в яких нема греко-католицьких парафій, але є сотні тисяч іммігрантів з України. Другого дня П’ятдесятниці, свята, в якому наново приходить Той, що «пророків посилає, священників удосконалює, неграмотних мудрості навчає, і єднає всю церковну спільноту» мусимо усвідомити, що незмінним modus operandi і неодмінною умовою сінування нашої Церкви в Польщі є йти і шукати, а знайшовши переконувати. Так як зробив це о. Юліян Ґбур.

Регрес

 

В літургійному році двічі згадуємо трикратне відайдення чесної голови святого, славного пророка, предтечі і хрестителя Господнього Івана. Двадцять четвертого лютого (9 березня)   перше і друге, 25-го травня (7 червня) третє. Крім цих віднайдень, вписаних в місяцеслов, були також інші. Здається, що віднайдення кільканадцять років тому в якомусь храмі руки Предтечі було одним з перших в Україні спалахів ажіотажу довкола мощей. В 2014-му це вже було настільки насущним в житті Церкви, що спонукало до написання  http://bogdanpanczak.blogspot.com/2014/05/blog-post_22.html

Поза всякою конкуренцією в цій – додаймо екуменічній – ділянці в Центрально-Східній Європі є львівський римсько-католицький митрополит, котрий, як колишній секретар святого папи Івана Павла ІІ, обдаровує його мощами католицькі спільноти різних обрядів.

Однак не в цілій Центральній Європі сприймають це надзвичайне трактування реліквій. Відомий чеський богослов, філософ і соціолог Томаш Галік у вступі до збірки проповідей виголошених в час пандемії («Czas pustych kościołów», Wydawnictwo WAM 2020) представляє різні способи відповіді християн на пандемію. Деякі священники «з Євхаристією в монстранції чи з реліквіями на мотоциклі їздили по заселених невіруючими оселями і відганяли демона хвороби. Натхнення до цього почерпнули мабуть від православних єреїв, які робили це з літаків. В такий театральний спосіб виявляли регрес від християнства до архаїчного світу магії, нездатні відрізнити віру від святотатської маніпуляції».

Мощі мали і матимуть своє важливе місце в літургійному і молитовному житті християн конфесій, які називаємо традиційними. Без мощей мучеників не можливо звершити Чин посвячення нового храму. Явищем гіпертрофії в культі реліквій, як і іншими проявами паралітургійного і духовного життя в УГКЦ (Хресні дороги в П’ятдесятницю, імітація латинників новими спільнотами тощо), які заперечують чітко висловлену Учительством Церкви місію східних католиків пора зайнятись не тільки дослідникам.