Що їм принести?

Закінчився двадцять сьомий день червня,  в якому українські греко-католики вшановують Блаженних священномучеників: єпископа Миколая Чарнецького та інших, і священномученика Омеляна Ковча. Четверта ранкова стихира на «Хваліте» Служби свята Блаженнних новомучеників УГКЦ своїм глибоким змістом перекидає місток між одним «власним» днем святих в році і рештою дванадцяти місяців, коли реально треба виявити наше їх почитання: «Що вам принесе́мо, ісповідники? * Чи па́м’ять? – але́ пра́гнете ви, щоб ми діла́ ва́ші чини́ли. * Чи хра́ми? – але́ ви спільно́т живи́х передусім чека́єте. * Чи навча́ння? – але́ в благода́ті Ду́ха. * Богосло́в’я? – у моли́тві Це́ркви. * Чудотво́рці і святи́телі, * пра́ведні священному́ченики, * моліть, щоб спасли́ся * співці ва́ші вірні».

 

Контекстом для роздувмів над стихирою хай буде Апостольський лист Івана Павла ІІ «Світло Сходу», написаний 25 років тому (2 травня 1995).  Прикрим парадоксом є те, що українського перекладу  (мова /ще/ найбільшої Східної Католицької Церкви) нема на офіційному ватиканському сайті з папськими документами. Ані в жодному іншому місці в мережі інтернету. 

Шістнадцятий пункт «Світла Сходу» присвячено тиші (про помилки в українському перекладі мовиться тут: http://seminarija.pl/biblioteka/przeklady-errata). Ідімо за порядком наших «приношень» блаженним. Іван Павла ІІ написав, що тиші потребує «обов’язок (іт. „impegno”, пол. „ludzki wysiłek”), щоб відмовитися від замкнення в боротьбі без любові й прощення». Як «чинити діла» блаженного Омеляна Ковча побожним католикам, котрі свято переконані, що нині їхнім обов’язком є викликати до дошки кожного, хто хоч в одній справі має погляди, що не узгоджуються з Катехизмом Католицької Церкви. Без любові і прощення цей подвиг змагання за правду нагадує бійців ММА замкнутих у клітці. 

 як українці пишаються кількістю зведених храмів. В одному з районів Гуцульщини побудовано 43 храми на 30 сіл. Півтора на село, бо народ конфесійно поділений. З плином часу від падіння комунізму відпливає перспектива відновлення єдності між християнами. В «Світлі Сходу» читаємо, що тиші потребує молитва, щоб «не забути ніколи, що бачити Бога, - означає зійти з гори з таким променистим обличчям, щоб бути змушеним закривати його покривалом (пор. Вих.34, 33) та щоб наші молитовні зібрання вміли дати місце Божій присутності, остерігаючись самопрославляння». Нещодавно можна було побачити не живу, але збуджену спільноту. Відеозапис з села на Львівщині, в якому мешканці, руйнуючи історичну пам’ятку, зводять капличку з кічоватою статуєю Богородиці, викликав пригноблення. Їхні обличчя випромінювали завзятість. Прикро було спостерігати агресію у ставленні до історика, завдяки якому це місце стало відомим. 

Богослов’я потребує тиші, вчить Папа «щоб могти вповні оцінити мудрість і духовність власної душі». «Навчаня? – але в благодаті Духа», «богослов’я? – у молитві Церкви», чули ми на утрені. Шляхом наслідування в УГКЦ з’являються харизматичні течії, начебто в східнохристиянській традиції Духа маргіналізує богослуження і молитва. Кілька місяців тому, спонуканий конфліктною ситуацією довкола одного харизматичного проповідника, я вислухав кілька його літургійних проповідей. Вразила відсутність посилань на літургійну традицію Церкви, якої є він служителем. «Мудрість і духовність» душі власної літургійної і богословської традиції для багатьох в УГКЦ стало сьогодні terra incognita. 

В неділю п’ятого липня вшановуватимемо Всіх святих українського народу. В «Світлі Сходу» написано, що тиші потребує «проповідь, щоб не обманювати себе, що вистачає намножити слів, щоб наблизити когось до пізнавання Бога».

Woda a sprawa polska

 Chełm miał mieć własne H₂O o nazwie „Woda Króla Daniela”. Nie spodobało się to „historykom i osobom chełmskiej przestrzeni publicznej”. W liście otwartym do prezydenta miasta dostrzegają wagę przedsięwzięcia w wymiarze ekonomicznym i życzą pomysłodawcom powodzenia. Tyle łyżki miodu. W beczce dziegciu mowa jest o konsternacji wywołanej nazwą produktu. Oburzenie rodzi nazywanie Daniela Romanowicza założycielem miasta, które jest co najmniej o dwa stulecia starsze. Daniel był bowiem agresorem ze wschodu,  kontynuującym najazdy zainicjowane w roku 981, a pół wieku później Jarosław Mądry „deportował miejscową ludność (aż w okolice Kijowa), a na jej miejsce sprowadził rusińską, by w ten sposób zmienić oblicze etniczne tej ziemi”. 

Autorzy listu pytają: „W imię jakich przesłanek polskiej polityki historycznej z agresora czynić teraz dobroczyńcę i jego imieniem znaczyć jeden z chełmskich produktów?”. Obawiają się, że nazwa wody „wprowadzi jeszcze głębszy zamęt pojęciowy i relatywizowanie przeszłości naszego miasta”. Formułują zarzut, który powinien zapalić czerwoną lampkę w Agencji Bezpieczeństwa Wewnętrznego: „Zamiast kształtowania naturalnych skojarzeń z łacińską i polską tradycją Chełma, pojawi się poważny dysonans poznawczy, zwłaszcza w kontekście lansowanych narracji historycznych, obcych naszej tożsamości kulturowej. Konsekwencje tego zamysłu będą zatem bardzo poważne i zdecydowanie nie mieszczące się w interesie polskiej państwowości”. 

Chełmscy  historycy i osoby przestrzeni publicznej nie powinni poprzestać na liście do prezydenta miasta. Powodowani troską o „naturalne skojarzenia z łacińską i polską tradycją Chełma” powinni zwrócić się do metropolity lubelskiego ks. abp. Stanisława Budzika z apelem o rozważenie celowości oddawania w Sanktuarium Maryjnym na Górze Chełmskiej czci ikonie, która niewątpliwie pochodzi z Bizancjum. Bo do ikony można odnieść to, co napisali protestując przeciw „Wodzie Króla Daniela”: „Nie bez znaczenia pozostawał fakt, że Ruś przyjęła chrzest w obrządku bizantyjskim (988), co pogłębiało różnice religijne i kulturowe tych terenów”. Trudno odpędzić myśl, że dla autorów listu w interesie polskiej państwowości leży ujednolicenie oblicza tej ziemi pod względem etnicznym, religijnym i kulturowym. 

„Matka Boska Chełmska spogląda dziś na nas z otchłani wieków, pamiętająca splendor cesarskiego Konstantynopola i książęcego Kijowa oraz jego odblask w staroruskim Chełmie…Modlili się przed nią Rusini – Ukraińcy i Białorusini, modlili się Polacy i Rosjanie. Broniła na zmianę jednych przed drugimi. Kto dziś ma do niej prawo? Matka Boska Chełmska, cała w ranach i bliznach, jak tutejsza ziemia, jak ziemie narodów tragicznie bratnich, Hodegetria, cierpliwie, nieustannie wskazująca wszystkim Chrystusa”. Tak w roku 2008 pisał w monumentalnym albumie „Ikony w Polsce. Od średniowiecza do współczesności” ks. Michał Janocha, od kilku lat biskup pomocniczy warszawski. Jeśli dziś Matka Boska Chełmska ma stanąć w obronie, to zdrowego rozsądku.