З "Календаря Благовіста на 2019 рік"
Делікатна проблема меншин
Календар, який, Шановний Читачу,
тримаєш в руках, постає в середовищі меншини, до якої належить переважна
більшість тих, хто купляє це видання. Що означає бути меншиною, національною і
віросповідною, не треба Тобі пояснювати. І то незважаючи на Твій вік. Якщо
політичну трансформацію 1989-го року Ти переживав в свідомому віці, то пам‘ятаєш, як виглядало
життя української, греко-католицької меншини в Польській Народній Республіці. А
якщо твій PESEL починається від цифри 9, то від трьох років маєш щоденну
нагоду відчути, що й в умовах, здавалося, закріпленої ліберальної демократії
можливе повернення не тільки атмосфери минулого, а й фактів, коли слово дискримінації стає
тілом конкретних рішень.
Як католики ми очікуємо, що від
Церкви почуємо ясне і виразне вчення про таку очевидну дійсність, як існування національних меншин. Самозрозуміло,
що базою для нього мусить бути богословський погляд на націю. В 2010 році
американський єзуїт уельського походження видав книжку про католицьке
богослов‘я національності (Dorian Llywelyn SJ, «Toward a Catholic Theology of Nationality», Lexington Books; польський переклад: «Katolicka teologia narodowości», Wydawnictwo WAM, Kraków 2014). Читаємо в ній, що поділ мешканців землі на різні народи може
видаватися так природним, що не потребує коментаря. І саме так трактує питання
національності виразно присвячена йому «жменька документів папського
навчання». В результаті, як тільки
появляється в них справа національності, найчастіше зводиться її до
проблематики відносин Церква-держава. Причиною, вважає американський автор, був
травматичний досвід ХІХ століття, коли Франція і Італія атакували папську
державу. Турбуючись перш за все про права Католицької Церкви, Учительство
рішуче протиставлялося всяким вимогам національної суверенності, підкреслюючи
універсалізм Церкви і центральну роль папства. В тому ж столітті в римському сприйнятті світу націоналізм
пов‘язували з антиклерикалізмом і ліберальними викликами для авторитету Церкви,
отож не міг він розраховувати на зрозуміння і підтримку. Тому папа Григорій ХVI (1831-1846), звертаючись до польських єпископів в енцикліці Cum primum, заохочував їх до
громадянської слухняності супроти царської влади, жодним чином не підтримуючи
польських прагнень до самостійності.
Вчення Церкви про національність
появляється дуже пізно в її історії, бо щойно в першій половині ХХ століття,
внаслідок зіткнення з агресивним, етнічно закоріненим націоналізмом. Папа Пій
ХІ критикує зростаючий в Італії фашизм, в одній з енциклік осуджує націоналізм
як «непомірковану любов своїх». В папських документах «націоналізм незмінно
описується як явище, якому притаманна диспропорція, ідолопоклонне
самозахоплення і ворожість. Як автентичну етичну альтернативу для поганого
брата близнюка, папське вчення пропонує братній патріотизм». Американський
богослов звертає увагу на «дуже дратуючий» момент, а саме на те, що папські
коментарі назагал не розрізняють нації від держави, а це «віддзеркалює
євроцентричну точку зору, в якій нормою є національна держава».
Щойно Іван Павло ІІ звернув увагу на
духовну роль народу. Цей понтифік, «черпаючи натхнення зі свого власного
польського досвіду», практично одним рухом переніс «центр ваги з питання
стосунків Церква – держава, на народ». Папа з Польщі, виходячи поза етичні
напоумлення стосовно того, як повинні поводитися народи, «відкрив нову
богословську стежку, беручи до уваги антропологічне і спасительне місце
національної культури в ідентичності людини і християнина, майже ототожнюючи
культуру з національністю».
Свою книжку американський єзуїт
родом з Уельсу закінчує словами: «Національність, якщо розуміти її коректно, є
даною Богом місією для людського розуму і серця». Цікаво, що в першому розділі,
присвяченому розумінню явища народу, ілюстрацією для слів, що «бути членом
якогось народу це не тільки, ані не передусім, питання правове чи політичне», а
навпаки, «це щось, що викликає глибокий психічний відгук, насичений інтенсивним
почуттям, зокрема коли людина досвідчила вигнання чи політичних репресій, або
географічний сусід її країни політично домінує», є цитата з книжки українського
дисидента Валентина Мороза «Заповідник імені Берії», яку в англійському
перекладі видано в 1974 році: «Народ може існувати тільки коді, коли є люди
готові за нього померти (...). Лише тоді, коли його сини вірують, що їхній
нарід є обраним Богом і свій нарід вважають найвищою формою нації. Я знаю, що
всі народи рівні. Це говорить мій розум. Але разом із тим я знаю, що мій нарід
особливий. Це говорить моє серце».
Послання напередодні перетворень
Католицька Церква, авторитетом
єпископа Рима, насправді сказала ясно і виразно своє слово про меншини. На 1
січня кожного року, яке є Всесвітнім днем миру, Вселенський Архиєрей пише
послання. В 2019 році минає тридцять років від послання присвяченого меншинам,
яке мало заголовок: «Щоб будувати мир, [потрібно] поважати меншини». Вибір теми
для послання в 1989-му році не був випадковим. Хоч ще існував Радянський Союз, оця «тюрма націй», хоч чехи і словаки мали
спільну державу, а на мозаїці з націй в Югославії не видно було ще смертельно
небезпечних тріщин, то очевидним було, що крах європейської комуністичної
системи, яка свою нежиттєздатність найяскравіше показувала у Польщі, вже
близький. А з розпадом багатонаціональних країн і постанням нових держав неминуче пов‘язане виникнення,
вірніше: набуття існуючими громадами іншого статусу, національних меншин.
Передбачаючи ці зміни, Учительство Католицької Церкви, одним зі своїх звичайних
засобів навчання, яким є папські послання, хотіло донести до відома як католиків,
так і всіх людей доброї волі, своє бачення статусу національних меншин, їхніх
прав і обов‘язків.
В 2019 році в Європі не постають
нові держави. Але від кількох років міжнародний лад, який здавався тут відносно
стабільним, почав хитатися. Сталося це насамперед внаслідок дій Російської
Федерації, керівники якої, не змирившись з утратою Росією статусу наддержави,
почали розширювати зону експансії в західному напрямку, атакуючи Україну.
Іммігрантська криза посилила в Європі націоналістичні і ксенофобські настрої.
Вихід Великої Британії з Європейської Унії, що стало шоком для більшості
європейців, показує як легко, з втручанням зацікавленої в цьому Росії, граючи
на національному егоїзмі, зманіпулювати громадську думку. В найближчому нам,
хотілось би сказати рідному контексті, бачимо як «вставання з колін» після років
мнимого упокорення позначається на ставленні до сусідів, і в результаті до
національних меншин. Отож видається доцільним пригадати вчення Церкви про
національні меншини. Варто це зробити з різних міркувань. По-перше, заради
усвідомлення, що католик покликаний зберігати свою тотожність, бо «злиття
націй» противиться Божому задумові. По-друге, щоб в реаліях, які є нашим
досвідом від трьох років, мати сильний аргумент в дискусіях з тими, для кого єдиним
легітимним шляхом для меншин у Польщі є якнайшвидша асиміляція. Той факт, що
послання з 1989 року написав Іван Павло ІІ, в Польщі (ще) має своє значення.
По-третє, бо національні меншини, крім невід‘ємних прав, мають також, згідно з
вченням Церкви, конкретні обов‘язки.
Меншини як серйозна проблема
Послання на Всесвітній день миру в
1989 році починається цитатою з написаної папою Іваном ХХІІІ енциклікі «Мир на землі» (лат. Pacem in terris): «Течія, яка виникла в ХІХ столітті і з плином часу ставала сильнішою,
привела до того, що люди, які належать до одного народу, прагнуть незалежності
і об‘єднання в одну державу. З різних причин це не завжди вдається, і як
наслідок, в державі, яка належить до одного народу, живуть національні меншини.
Це створює серйозні проблеми». Іван Павло ІІ називає справу національних меншин
«однією з найбільш делікатних проблем сучасного суспільства». Вибір теми
послання на 1989 рік він обгрунтовує посилаючись на конституцію «Радість і
надія» (лат. Gaudium et spes) Другого Ватиканського собору, в якій «Мир – це не просто відсутність
війни; не зводиться він також лише до встановлення рівноваги між протиборчими
силами»(78), яку доповнює словами: «але є динамічним процесом, який повинен
враховувати всі чинники, які йому сприяють або загрожують».
Різноманітність меншин під оглядом
походження, потенціалу, інтеграції з більшістю і впливу на неї, є так великою, що, на думку папи, «годі
представити їхній повний образ». Є такі, що спроможні здомінувати більшість,
але й інші, які «не є впливовими і не втішаються повністю своїх прав, а
навпаки, живуть у скруті і зазнають утисків». А це може призвести «або до стану
пасивного животіння, або викликати спротив,
а навіть бунт. Проте ані пасивність, ані насильство не є шляхом, який
веде до справжнього миру».
Не вживаючи слова «ґетто», в
наступному абзаці Іван Павло ІІ пише про
досвід «сепарації чи витіснення на маргінес», які бувають досвідом деяких
меншин. Тим, що частіше, ніж добровільний вибір життя у відокремленні задля
збереження власної культури, відмежовує меншими від решти суспільства, є різного
роду бар‘єри. В результаті цілі меншинні групи або їхні поодинокі члени не
можуть творчо включатися в «будування миру, спертого на схваленні легітимних
різниць».
Папа називає два непорушні принципи,
які мають бути підставою кожної суспільної організації, в тому числі держави,
що її творять різні групи людей. Першим
є невід‘ємна гідність кожної людської особи, без огляду на її расове, етнічне,
культурне, національне походження, як і релігійні вірування. Це саме стосується
груп людей, які «мають право на колективну тотожність, яке має зберігатися, так
як вимагає цього гідність поодиноких її членів». Однозначно засуджується колективну
відповідальність за дії спрямовані проти спільного блага. За протиправні вчинки
частини групи чи якогось її члена «не можна таврувати цілої групи, бо це
суперечить справедливості».
Другий принцип стосується
«підставової єдності всього людського роду, який походить від одного Бога
Творця». Ця єдність передбачає, що все людство, понад різноманітними поділами
(нації, культури, релігії) повинно творити вільну від національно мотивованої
дискримінації спільноту, яка прагне до взаємної солідарності. Для людей
непричетних до Церкви об‘явленої в Єрусалимі в день П‘ятдесятниці ці слова
Івана Павла ІІ звучать абсурдно: «Ця єдність вимагає також, щоб різноманітність
членів людської сім‘ї, замість бути причиною поділу, служила зміцненню єдності».
Наступне речення корисно вивчити
напам‘ять, щоб воно стало водночас словесним мечем і щитом. Мечем в дискусії з
тими з-посеред нас, для кого «це все одно» якою мовою розмовляють, який храм
відвідують; щитом в протистоянні з тими, для кого існування меншин є каменем
спотикання: «Мир всередині єдиної людської родини вимагає, щоб творчо розвивати
те, що нас відрізняє як одиниці і як народи, щоб плекати те, що становить нашу
тотожність». Для візантійських християн, які моляться безнастанно «за мир
всього світу (...) і з‘єднання всіх», продовження думки про розвиток тотожності
є чимось очевидним: «З другого боку, цей мир вимагає, – зі сторони всіх суспільних груп, як тих з
власною державою, так і її позбавлених – готовності робити внесок у будування
світового миру».
Папське послання наголошує, що
визнання одакової гідності всіх громадян та їхньої рівності перед законом є
ознакою правової держави. Попри те, однак, що права і обов‘язки меншин бувають
скодифіковані і меншини втішаються охороною з боку держави, «вони часто стикаються
з фактичною дискримінацією і ізоляцією».
Перелік прав меншин Іван Павло ІІ
починає від права на існування, яке інколи порушуть на різні способи, аж до
крайньої форми геноциду. Право на життя є невід‘ємним і держава, яка застосовує
або толерує дії, що несуть загрозу життю своїх громадян з меншинних груп,
«порушує підставове право, яке регулює суспільний лад».
Пишучи далі про загрози існуванню
меншин, які мають «більш м‘які форми», і які ми знаємо з власного трагічного
досвіду, понтифік вживає термінологію, яка звужує їхнє поле. Ідеться про «деякі
етноси, зокрема ті, які називається автохтонними чи тубільними», що «завжди
були зв‘язані з власною землею, на якій розвивали свою тотожність, культурні і
релігійні традиції». Коли позбавляють їх землі, вони втрачають основу свого
існування, «стають перед ризиком зникнення як етнос». Своєї землі, шляхом
депортацій, які часом мали на меті «остаточне розв‘язання» проблем з меншинами,
позбавляли не тільки тубільців десь в Америках чи в Австралії. Шкода, що папьке
послання тут промовчало цей болісний момент найновішої, зокрема європейської історії.
Тим більше, що Другий Ватиканський собор однозначно засуджує депортації, як щось
«що ображає людську гідність» («Радість і надія», 27).
Іншим правом меншини є «право на
збереження і розвиток власної культури». Серед форм дискримінації в цій ділянці
послання називає, відому українській меншині з 70-их років попереднього століття,
«зміну географічних назв».
Щодо права на релігійну свободу,
Іван Павло ІІ відсилає до присвяченого йому послання на Всесвітній день миру з
1988 року.
Тверезий погляд на дійсність
проглядає з констатації, що «навіть найміцніші правові засоби це замало, щоб
подолати глибоко закорінені упередження і недовіру, чи змінити ставлення, яке
веде до прямих дій скерованих проти членів меншинних груп». Понтифік не тільки
на державу, а й на кожну людину, покладає обов‘язок зробити все, щоб
«перекласти правову норму на мову поведінки». Держава має однак засоби, які
можуть приспішити процес взаємного пізнання, поборювання упереджень, які часто
беруться з незнання. Після тридцяти років не втратила своєї актуальності і ця
констатація: «Не підлягає сумніву, що розвиток культури спертої на пошані до
інших відіграє істотну роль в будуванні суспільного миру, але, на жаль, так
само очевидним є, що на практиці виявлення такої пошани натрапляє сьогодні на
немалі труднощі».
Пора перейти до обов‘язків меншин.
Насамперед ідеться про «обов‘язок співпраці, як і з боку інших громадян, в
діяльності на користь спільного блага». Перед меншинами стоїть завдання «робити
особливий внесок в будування мирного світу, який віддзеркалюватиме багату
різноманітність усіх його мешканців».
Другий обов‘язок є особливим
викликом для всіх меншин. Ідеться про те, що меншинна група «має обов‘язок
підтримувати свободу і гідність кожного зі своїх членів та поважати вибори, які
роблять поодинокі особи, навіть коли хтось рішається перейти до середовища
культури більшості». Отож слово «перекинчик» мало б зникнути з нашого словника.
Але кожному, хто посилатиметься тільки на цей фрагмент послання з 1989 року,
треба пригадати аверс, яким є згаданий вище «словесний меч».
Пробний камінь зрілості
Папа пошану для меншин називає
«пробним каменем згідного суспільного співжиття і показником громадянської
зрілості, якої досягла дана держава та її установи». Наступне речення є постулатом,
здійснення якого на парламентському рівні розпорошена в 1947 році українська
меншина не може дочекатися: «У справді демократичному суспільстві забезпечення
меншині участі в публічному житті є ознакою шляхетного громадянського поступу,
а це приносить хвалу тим народам, в яких усім громадянам гарантується ця участь
в атмосфері справжньої свободи».
В закінченні послання Іван Павло ІІ
закликає сестер і братів у Христі, щоб не погоджувалися на існування серед нас
поділів чи дискримінації. Як богословську основу для єдності вказує на слова з
Послання до ефесян, в яких апостол Павло вчить, що у Христі «одні й другі маємо
доступ до Отця», бо ми стали «домашніми Божими»(Еф 2,18-19).
Як потрібно, щоб почули це сьогодні
у Польщі: «Як не може бути дискримінації у Церкві, так і жоден християнин не
може свідомо заохочувати до створення, ані підтримувати такі структури чи
позиції, які відокремлюють особи від інших осіб, групи від інших груп».
В останніх словах з послання Іана
Павла ІІ на Всесвітній день миру в 1989 році можемо бачити свідчення його
особистого досвіду: «Хочу висловити мій духовний зв‘язок з членами меншинних
груп, які страждають. Я знаю їхній біль і мотиви слушної гордості. Молюся, щоб
випробування, які вони проходять, якнайшвидше закінчились, і щоб вони могли
користуватьись своїми правами». Відвідуючи на початку листопада 1972 року
греко-католицьку спільноту у Кракові, тоді ще не в її власному храмі, а в каплиці
при костелі св. Катерини, архиєпископ Кароль Войтила сказав: «Господь Ісус
скерував колись до своїх апостолів дуже знаменні слова. Мовив до них: „Не
бійсь, маленьке стадо, бо вашому Отцеві подобалося дати вам царство” (Лк 12,
32). Ці слова є дуже актуальними у відношенні до вас, у відношенні до вашої Церкви, яка мала так
болючий досвід. (...) Як наше спільне страждання всі переживаємо цей болісний
досвід нашої Греко-Католицької Церкви на
східних землях давньої Польщі.(...) З огляду на досвід, на кривди, терпіння,
більш потрібні є слова, котрі потішають наші серця та наповняють їх надією.
(...) Хоча тут у Кракові ваша католицька громада є маленькою і міститься в
каплиці старовинного костелу св. Катерини, то, однак, Ви маєте свою свідомість,
свідомість своєї громади, своєї місії, великих традицій, великого значення Справи,
котра лежить в основі Вашої Церкви».
В 2019 році греко-католицька громада
не тільки в Кракові потенційно дуже велика. Крім «старої» меншини, у Польщі
перебувають актуально сотні тисяч українців, які прибули сюди в пошуках
життєвих перспектив. Відкритим є питання, котрий шлях обере більшість з них.
Плекання своєї тотожності, чи перехід до середовища більшості. Але це тема для
окремої статті.
о. Богдан Панчак