Уподібнення прощенням
(2016-2)
Зустріч папи Франциска з Постійним Синодом УГКЦ не була єдиною подією, на яку з особливою увагою очікували ватинанські корепонденти 5 березня 2016 року. Їхнє особливе зацікавлення викликала також аудієнція для делегації вальдійців. Дехто може вже й думав, що таке не вже ніколи не станеться.
22 червня 2015 року вперше в історії єпископ Риму переступив поріг вальдійського храму. В Турині папа Франциск станув перед вальдійцями і попросив прощення за нехристиянське, а, іноді, й нелюдяне ставлення до них протягом історії. Наприкінці ХІІ століття довкола ліонського купця П’єра Вальдо згуртувалися люди згіршені станом Церкви. Вони вирішили вести справжнє християнське життя. З точки зору Риму були єретиками, бо мирянам надавали право проповідувати та відкидали багато елементів католицького віровчення. Відповіддю були переслідування, це «нелюдське ставлення», за яке перепрошував Франциск.
У серпні зібрався Синод Вальдійсьої Євангельської Церкви. У листі до «дорогого брата у Христі» Франциска вальдійці називають діалог з Римом «даром Божого милосердя, яке прощало і прощає Вашій і нашій Церкві». Пишуть, що спільна віра у Христа робить католиків і вальдійців братами в його ім‘я, і що докази цього братерство є видимими в багатьох спільних ділах. Вальдійці вбачають в папському проханні прагнення почати нову історію, яка на відміну від минулого, стремітиме до «примиреної різноманітності», що дозволить спільно свідчити єдиному для всіх Спасителю Ісусові Христові.
Після таких слів логічним було очікувати позитивної відповіді на папське прохання про прощення. Але тут несподівано пролунало: «В цій новій ситуації ніщо не дозволяє нам станути на місці тих, чию кров пролито і хто страждав за свідчення вірності Євангелію, і простити від їхнього імені. Однак „Божа благодать стала ще більшою там, де збільшився гріх”(Рим 5,20), і ми віримо і визнаємо, ми впевнені, що Бог схоче актуалізувати ці слова в нових стосунках між нашими Церквами».
Реакцію деяких католиків можна назвати шоком. Єпископ Франческо Скавіна окреслив відповідь вальдійців як неєвангельську і питав риторично: «Як можемо людям інших культур і релігій проповідувати замирення, якщо самі не даємо прикладу». А один з відомих ватиканістів зауважив, що, йдучи послідовно за думанням вальдійців, і папа Франциск не мав би перепрошувати за зло скоєне в далекому минулому.
Пастор Еудженіо Бернардіні пояснює, що на 180 учасників вальдійського синоду тільки 6 утрималось від голосу в голосуванні над листом до папи, а клімат дискусії був абсолютно позитивним, сповненим бажання співпраці, з прагненням перегорнути сторінку. Він допускає, що фрагмент про прощення є богословськи надто витонченим, але папа це зрозуміє, бо проблема дискутується між католиками і неодноразово вертала в контексті Голокосту. Лідер вальдійців образно пояснює: до сповідника приходить людина, яка розповідає про приятеля, котрий скоїв гріх і міцно кається. Що робити? Самозрозуміло, що священик порадить переконати приятеля прийти до сповіді. Отож вальдійці на початку ХХІ століття, каже Бернардіні, відповідають «так» і приймають прохання про прощення, але «з точки зору католицької покутної практики зрозуміло, що йдеться про декларацію, яка не дійде до жертви. Нас особисто не спіткали ті трагедії». Як видно, папа Франциск зрозумів спосіб думання послідовників Вальдо.
На початку березня 2016 року українські греко-католики опинилися в ситуації подібній до вальдійців. Різниця полягає в тому, що, по-перше, йдеться не про далеке минуле, і, по-друге, тим, хто просить прощення, є не духовний лідер, але рядові священики і миряни. Група відомих православних християн світу написала заяву, в якій засуджують Львівський псевдособор з 1946 року і запевняють УГКЦ у солідарності і молитві за всіх невинних жертв, «котрі за потурання Московського Патріархату були ув’язненими, закатованими, депортованими і вбитими радянською владою». Їхня декларація закінчується словами: «Ми смиренно просимо прощення за всі несправедливості, жертвами яких вони стали під прикриттям авторитету Православної Церкви, і схиляємо наші голови перед мучениками Української Греко-Католицької Церкви».
Блаженніший Святослав назвав цей лист важливішим від відомої Гаванської декларації. Від власного імені відповів підписантам заяви Мирослав Маринович: «Справді, минуле ми змінити не можемо – можемо лише розмінувати його, щоб не вибухали несподівано залишені в землі „розтяжки”, і врешті віддати його Богові. Ви одними з перших православних взялися до цієї роботи: дякую вам!».
Католики і православні дещо по-іншому від протестантських вальдійців розуміють сутність Церкви. Для перших вона унітарна в часі і просторі. Тому єпископи Риму щиро перепрошують за зло вчинене іншими в далекому минулому. Так само православні автори заяви відчувають якусь особисту співвідповідальність за дії Російської Православної Церкви в 1946 році. Остаточно найважливішим для світу є те, як тут і тепер себе трактуємо. Не треба в дусі максималізму вимагати, щоб одні каялись за гріхи предків у вірі з-перед століть, а інші від імені жертв прощали тим, хто по століттях вічуває сором за заподіяне братами у вірі зло. Для інших культур і релігій читабельним знаком буде те, що сучасні християни попри трагічну історію минулих століть вміють спільно добром протидіяти злу. Ще раз Маринович: «А сьогодні, друзі, будьте певні: ваша простягнута рука не повисне в повітрі. У нас багато спільної роботи. Початок ХХІ століття засвідчив, що триєдина сув’язь Зла: Ненависть, Облуда й Насильство – знову заявила свої права на цей світ. [...]Три християнські конфесії – православ’я, католицизм і протестантизм – можуть стати Трьома Богатирями, яким під силу нинішні виклики, якщо вихідним пунктом їхнього шляху буде не церковна ідеологія, а Христос».
Христос, який «не мав потреби, щоб хто Йому свідчив про людину, відав-бо сам, що було в людині» (Ів 2,25), в Нагірній проповіді пояснив точніше тільки одне з семи прохань «Отченашу»(Мт 6,14-15). Бо знав, що хліба насушного люди будуть мати стільки, що половина харчів у світі марнуватиметься. Бо усвідомлював, що словесними аргументами нелегко переконати людину, щоб Царство і воля Божа були її пріоритетами в житті. Але без готовності простити ближнім їхні провини само існування людства загрожене самознищенням у проклятому циклі кривди і відплати.
Великий піст починається в нас Чином прощення у Сиропусну неділю. «Ніщо так не уподібнює нас до Бога, як прощення злим і тим, хто нас кривдить». Слова св. Івана Золотоустого набули цього року особливої актуальності.
О. Богдан Панчак
Час правди
(2016-1)
Відомий, а дехто скаже навіть що скандальний, філософ з Кракова, котрий є одним з найрадикальніших критиків способу функціонування Церкви в польському публічному просторі, в одному з інтерв‘ю сказав, що держава, фінансуючи катехизацію, бере відповідальність за деморалізуючі правди, які передається там молоді. Мав він на увазі те, що, навчаючи про хрещення, переконується молодих людей у тому, що в цьому таїнстві вони отримують особливі чесноти – віри, надії і любові – та звільнення від демонічних сил. Завдяки цьому охрещені стоять морально вище від інших, які цих ласк не отримали, і тому не підуть до неба. «Це навчання дітей, що є кращими від інших» – підсумовує краківський професор.
Серед десятків тисяч катехитів у Польщі є мабуть і такі, що своїм учням хочуть прищепити почуття вищості над іншими. В останньому часі особливо небезпечною спокусою є інструментальне трактування християнства в підході до масового явища біженства та імміграції з переважно мусульманських країн. Як східні християни, ми і сьогодні нерідко відчуваємо прикру живучість переконання про вищість латинського обряду над всіма іншими, зокрема східними. Однак твердження про деморалізуючий вплив катехизації в сфері сакраментології є очевидним перебільшенням.
Богослужіння візантійської Церкви не дає молільникові найменшого шансу вивищуватись понад інших. «Перевищивши всіх гріхами, від кого навчусь покаяння? Якщо зітхну, як митар, боюся обтяжити небо, коли ж пущу сльозу, як блудниця, сльозами опоганю землю»; «Багатоликий змій, побачивши в мені лінивство до діл добрих і схильність до злого й ще гіршого, перемінюється і показує грішну принаду»; «Умертвлені всілякими гріхами і безліччю провин та й великим нечестям, лежимо як отой безпомічний мертвець» – так співаємо на вечірні в понеділок. Це лиш три цитати з двох гласів. Однак сотні подібних визнань не ведуть до розпачу і безнадії. По словах «лежимо як отой безпомічний мертвець» стоїть обнадійливе «але живе в нас єдина надія на твоє милосердя».
Церковне правило, на жаль, не є насущною духовною поживою для пересічного вірного. Це не означає, однак, що уроку смиренномудрості, якою насичена гимнографія, не можна взяти деінде. Специфічною школою християнської покори є Божественна Літургія. З одного боку, просимо в ній Бога, щоб співслужили з нами ангели, а навіть відважно це декларуємо, співаючи про таїнственне явлення нами Херувимів, та об‘єднуючись з Серафимами в переможній пісні. З іншого, ототожнюємо себе з тими людьми, які перед наверненням накоїли багато лиха. За святим Павлом повторюємо визнання «я – перший з грішних», за рояп‘ятим праворуч Христа розбійником просимо: «Ісусе, згадай про мене, як прийдеш у своє Царство». А в Неділю сліпонародженого співаємо: «на душевних очах осліплений, до тебе, Христе, приходжу, як сліпий від народження».
В першу з чотирьох неділь передростя, коли читається притчу про митаря і фарисея, пересічний український вірний наражений на спокусу думання, що не йдеться в ній про нього. Митарем не є, бо ж до податкової приймають тільки «своїх». Це саме стосується і всіх інших «медодайних» посад. Я не святий, але мої гріхи є нічим в порівнянні з тим, що роблять «вони». Фарисея так само не нагадує, бо з постом від спиртного і тютюну важко у Чотиридесятницю, а тим паче «двічі на тиждень». А згадка про десятину з усіх прибутків скидається на наругу з нужденного.
В молитві перед читанням Євангелія служитель просить Христа про нетлінне світло і відкриття мисленних очей, щоб зрозуміти його проповідування, аби думати і діяти так, як це йому угодне. Відкрити українцям критичний ум стараються зовсім не церковні діячі. Про підхід до дійсності, де винними є лукаві «вони», а жертвами ми праведні, в травні 2007 року, коли розчарування результатом Помаренчевої революції було вже масовим явищем, писав Микола Рябчук: «Час нарешті покінчити із народницьким міфом про „мудрий”, „добрий”, „працьовитий” і сповнений усяких інших чеснот „народ” – на противагу лихій, дурнуватій, корумпованій владі та недолугим елітам. Та влада, яку маємо – і у Львові, і в Києві, і в Донецьку, – не впала нам з Марса, ані не приїхала десь із Кацапії чи Гамерики. Вона є тим самим „народом”, плоттю від його плоті, ба його квінтесенцією. Влада в нас саме така, на яку заслуговуємо, і поліпшити її якість можна лише одним способом – поліпшуючи якість отого самого простонародного „хама”, котрий стаючи владою, себто „паном”, усе одно „хамом” залишається. Іншими словами, годі вже нашій інтеліґенції сюсюкати із „народом”, час відверто йому сказати, що він достоту такий, як і його влада: ледачий, злодійкуватий, корумпований, ксенофобський, малоосвічений».
Минуло дев‘ять років, і коли розчарування плодами Революції Гідності починає ставати поширеним, представник католицької інтеліґенції проф. Мирослав Маринович на Східноєвропейському лідерському форумі в Києві сказав: «Коли Ініціативна група «Першого грудня» підготувала документ «Хартія вільної людини» з наскрізною думкою про те, що свобода передбачає відповідальність, з боку суспільства посипалися докори. Мовляв, чого ви до нас пристали, ви їм кажіть – хай верхи міняються. Руки опускаються, коли люди не розуміють, що немає маленького гріха. Є просто гріх. Україна ніколи не зміниться, якщо жити за принципом: хтось дає хабар – значить, і мені можна. Поведінка кожної окремої людини є опорою для великого хабарництва у всій державі. І якщо ти хочеш почати боротьбу з корупцією – починай з себе».
Ліберальний публіцист пише про ледачий народ. Великопосна гимнографія констатує: «ми опоганили душу соромними гріхами і в лінощах прогайнували все життя наше». Такий збіг діагнозів не може бути випадковим. Але «схильність до злого й ще гіршого» можна виправити, якщо живе надія на Боже милосердя.
о. Богдан Панчак
Екстремальний канон Критського
(2015)
Спершу в Кракові 2009 року, а нині вже в 44-х містах Польщі можна стати учасником Екстремальної хресної дороги. «Можна пережити Хресну дорогу в храмі, сидячи в лавці і слухаючи роздумувань. Можна стояти, сидіти, в самотності або в натовпі людей зібраних на відправі. Кожен спосіб – інакший, не має кращих чи гірших» – пишуть «екстремісти» на сайті заходу. Вони обрали нічну мандрівку на дистанції 44-х кілометрів, а ті, що вже п‘ять разів зверстали такий шлях, кажуть, що «це був виклик, глибоке пережиття, досвід власної слабкості і бодай частка тягару, який ніс Ісус під час своєї дороги. Бо інакше дивимось на його страждання з теплої лавки, а зовсім по-іншому, коли стопи покриті мозолями, а в ногах вичерпався запас сил».
Знаючи схильність частини нашої церковної спільноти до копіювання латинських форм благочестя, не можна виключити, що знайдеться хтось, хто задумає вирушити в екстремальну дорогу в Україні. Що відповісти ентузіастові «екстремізму»? Насамперед треба спитати його, чи завдав собі труду і знайшов храм, в якому протягом чотирьох днів першого тижня Великого посту служилося Велике повечіря з частиною Великого канону Андрея Критського. Якщо ні, а не минула ще п‘ятниця п‘ятого тижня Чотиридесятниці, то обов‘язково хай прийде на утреню, яку з душпастирських міркувань служиться в четвер ввечері. Якщо робитиме доземні поклони на кожен тропар, то по майже 300 падіннях почує, що не тільки в ногах вичерпається запас сил.
Рішення пускатися в нічну багатокілометрову мандрівку можна пояснити тим, що Великий піст в латинський літургійній практиці не пропонує західним християнам нагоди до подвигу, яким безперечно є Великий канон для візантійців. Життя, також духовне, не терпить вакууму, отож ідея «гіпердороги». Церковні заповіді в католиків різних традицій обмежують вимоги. Одні це критикують, інші слушно аргументують, що ніхто нікому не забороняє особисто вимагати від себе більших зусиль і жертв.
Тим, хто схильний переоцінювати значення тілесного виміру підготовки до Пасхи – а Екстремальна хресна дорога тут несе особливий ризик – треба нагадати пересторогу з Постової Тріоді. У середу сиропусного тижня на утрені чуємо: «У їжі постивши, душе моя, а від пристрастей не очистившись, дарма радуєшся неїдженням. Бо якщо це не буде причиною до виправлення, як брехуха зненавиджена будеш Богом і уподібнишся до злих демонів, які ніколи не їдять». Перспектива зненавидження Богом і уподібнення до злих демонів мусить подіяти як холодний душ і спонукати до пошуків властивої єрархії цілей, які хочемо досягти в Чотиридесятницю.
Отці Церкви, невтомно закликаючи до серйозного підходу до посту власне кажучи, завжди пригадували, як св. Василій Великий, про суспільний його вимір: «Але не тільки в стриманості щодо їжі вбачай користь посту. Бо справжній піст і від поганих справ віддаляє: Скинь пута неправди (Іс. 58, 6), прости ближньому скорботу, прости йому борги. Не постіть задля чвар і суперечок (Іс. 58, 4). М’яса не їси, але їси брата, від вина утримуєшся, а безчинств не уникаєш, вечора чекаєш, щоб споживати їжу, а день марнуєш у судових місцях»(Перша проповідь про піст).
Слова св. Василія з другої проповіді про піст ведуть до сумного висновку, що українці насправді не постять: «А як впорядковує він наше суспільне життя! Цілу державу й цілий народ він приводить до благочестя, вгамовує сварки і суперечки». Якби піст був керманичем нашого життя, каже великий кападокієць, «воно не було б таким прикрим та переповненим смутком. Він навчив би всіх не лише стриманости в їжі, а й змусив би відмовитися від грошолюбства, зажерливости і всілякого гріха, після зникнення яких ніщо не заважало б нам провадити життя в мирі й душевному спокої».
А північному сусідові, який хвастається перед світом своєю особливою вірністю святотцівському вченню, треба пригадати ці слова Василія про піст: «Якби всі зробили його своїм радником у справах, тоді б ніщо не перешкоджало запанувати міцному мирові у цілому світі: народи не повставали б один проти одного, війська не вступали б у битви між собою. Коли б нашим наставником був піст, то ми не кували б зброї». Не піст є їхнім радником. Можливо, що вправляються в неїдженні, але не очищуючись водночас від пристрасної жадоби панування над іншими народами, втілюють в життя те, перед чим поперджала Тріодь в сиропусну середу.
о. Богдан Панчак
Велике об‘явлене в смиренному
(2014)
Чотиридесятницю, час підготовки до Христової Пасхи, називаємо Великим постом. Це логічно, бо Пасху в нашій традиції називаємо Великоднем. До великого треба готуватися адекватно великим. Божественна Літургія немовби підтверджувала вибір цього прикметника. Після анафори, в благословенні, яке відкриває наступну частину Євхаристії – обряди перед причастям, – мовиться про «милості великого Бога і Спаса нашого Ісуса Христа». Як розуміти великість Ісуса? В чому полягає великість Чотиридесятниці і Пасхи Христової? Чи людські критерії, за якими визначається великість осіб і речей, мають застосування, коли говоримо про Ісуса, його учнів і Церкву?
Гімнографія Великопісної тріоді дає відповідь, яка підтверджує, що парадокс є ключем до розуміння Божої ікономії спасіння. «У приниженні показав ти, Ісусе, знамениту дорогу до вивищення» – співаємо на утрені в понеділок четвертого тижня Великого посту. Це день після Хрестопоклонної неділі, коли наголос в переживанні Чотиридесятниці зміщується з аскетичного на хресний. Протиставляється належне Ісусові як Богові те, що спіткало його від людей. «Владика створіння і Господь слави» дає себе прибити до хреста. Той, який є «осолодою Церкви», жовчі і оцту куштує. Терновий вінок кладуть на голову того, який «небо хмарами вкриває». В «одежу наруги зодягається і дозволяє себе бити тлінною рукою» той, хто «рукою своєю створив людину». Як важко було прийняти правду про Бога об‘явленого в Ісусі євреєві, який в псалмах безнастанно сповідував, що «великий Господь і хвальний вельми у місті нашого Бога»(Пс 47,2), що «Господь великий у Сіоні і над усіма народами високий»(Пс 98,2). Не може дивувати, що проповідь Христа розп‘ятого для когось, хто мав такий образ Бога була, як напише Павло, «ганьбою»(1 Кор 1, 22).
В якому сенсі Чотиридесятниця є «великою» у відношенні до людини? Чи ревний візантійський християнин заслуговує на пошану завдяки великій кількості доземних поклонів і суворим обмеженням щодо кількості і якості страв? Якоюсь мірою певно так. Але набагато важливішим є те, що виходить з його уст у молитві. В молитві Єфрема Сирійського просить він Бога, щоб віддалив від нього духа властолюб‘я, а дав духа смиренномудрості, чесноти протилежної марнославству. Катехизм УГКЦ, обговорюючи чесноту смиренномудрості, цитує Ісаака Сирійця, який навчає, що «смиренномудрість – це риза божества.(...) Кожен, хто зодягається в неї, уподібнююється до Того, хто зійшов зі Своєї висоти»(776). Бути вільним від жадоби влади і марнославства – як важко це дається людині ХХІ століття, як пересічному громадянину або представникові «населення», так і президентам країн, які крім побільшення своїх територій шляхом грабежу не мають інших «вищих» цілей для своїх підданих.
Проте найяскравішим виявом великості людського духу може стати у Чотиридесятницю молитва-ісповідь Великим каноном Андрея Критського. Невже такі зізнання, серед сотень подібних, як те, що «перевершив я Каїнове вбивство й свідомо став убивцею душевного сумління», і що «усі вожді пристрастей орали на хребті моєму» не свідчать про уподібнення до блудного сина, який – в дослівному перекладі – «прийшовши до себе»(Лк 15, 17) вирішив повернутися до батька, щоб покаятися і спробувати відбудувати втрачене, починаючи від статусу наймита.
Як християни хочемо, щоб було нас багато, щоб наші храми сяяли красою, щоб справно функціонували церковні структури. Це важливо і потрібно. Але замало, щоб вистояти в час випробувань. Щоб подолати того, який «душу осквернивши пристрастями сам собі став ідолом» (Канон Андрея Критського, пісня 4) і хоче розширити своє панування на інших, треба, як возвеличувані у середу 5-го тижня Великого посту мученики, зодягнутися у «панцир віри» і, озброївшись хрестом, «переобразитись на воїнів відважних».
о. Богдан Панчак
До Пасхи, підпираючись палицею віри
(2011)
Краківський філософ професор Ян Воленський мав колись докторантку з Парижа, яка сказала, що вона – єврейська атеїстка. На запитання, що це означає, відповіла: важливо, в якого Бога не віриться. Воленський прокоментував: «Щось в тому є. Виходячи з того, я не вірив би в Єгову. В Тальмуді цікавив мене стиль аргументації. Я переконався, що цей спосіб розуміння закону мені цілком чужий». Великий Піст це сприятливий момент, щоб спитати, в якого Бога не вірить гіпотетичний «християнський атеїст» з Парижа, Варшави, Києва, Львова чи Перемишля. Водночас це виняткова нагода, щоб побачити, в якого Бога вірить парафіянин Команчі, Гурова, Білого Бору чи Вроцлава. Кожного року Великий Піст, якоюсь мірою, замінює і доповнює те, чого не було нам – охрещеним як немовлята – дано зробити особисто: пройти шлях катехуменату, щоб в ніч Пасхи власними устами відректися сатани і визнати віру у Христа. Яким є цей Бог треба говорити на підставі того, що вчинив і сказав він сам – Христос, або очевидці його життя і появ після воскресіння. «Богословські» міркування анонімних учасників інтернет-форумів, швидше за все цікаві для соціологів.
Враховуючи, як однозначним – і через це завуженим – є в поточному сприйнятті слово піст, хочеться частіше сягати до іншої, нейтральної назви тижнів перед Пасхою – Чотиридесятниця. Сама Тріодь, літургічна книга на цей період, часто уточнює і розширює розуміння посту, як тоді, коли у понеділок першого тижня Чотиридесятниці закликає на вечірні: «Вчинімо піст приємним і угодним Господеві. Бо справжній піст – це втеча від гріха, це стриманість у мові й погамування гніву; і відмежованість від похоті і наклепів, брехні й порушення присяги». Зразком стриманості у мові є позитивний герой першої неділі передпостя – митар, який, не сміючи звести очей до неба, бив себе у груди і благав: Боже, змилуйся надо мною грішним. У каноні утрені чуємо заклик: «Візьмім від Христа спасенний приклад, що смирення – це дорога до вивищення. Ревно наслідуймо й приклад митаря». Біблійним джерелом такого богослов`я є гімн з Послання до Филип`ян, в якому св. Павло закликає, щоб наслідувати Христа, котрий, будучи рівним Богові, применшив себе самого, ставши слухняним аж до смерті, і тому «Бог його вивищив»(2, 5-11). Хтось скаже, що заклик до смиренності в умовах вільноринкової ривалізації, коли CV мусить показати неминучість великої користі, яку матиме роботодавець завдяки нам, – це приречення на животіння на периферіях цивілізованоно світу. Проте заохота «плекати ті самі думки в собі, які були у Христі Ісусі»(Фп 2, 5) і «звикати до щирого митаревого смирення»(світильний утрені) не мають на меті нашу абнегацію. Той, який похвалив покірного митаря, є тим самим, який возвеличив кмітливого власника помножених п`ятьох талантів і осудив ледачого «сторожа» одного.
Потенційний «християнський атеїст», якщо його головним аргументом проти віри є ригоризм і немилосердне обличчя Церкви – історично аж надто часто, на жаль, правда – мусить відчувати розгубленість, слухаючи притчу про блудного сина, євангеліє другої неділі передпостя (Лк 15, 11-32). Образ Бога, який змалював Ісус в цій історії про милосердного батька, є настільки євангельським, новиною так доброю, що Церква, немов побоюючись його непедагогічності, «доповнювала» Христову характеристику Отця численними «так, але,,,». Атеїст, не сприймаючи цієї притчі, стає свого роду а-гуманістом. Блудний син, упавши на само дно, схаменувся, в діалозі з самим собою усвідомив помилку і, прийнявши рішення повернути до батька, привернув собі гідність. Годі знайти кращий приклад, який вселяв би надію в безнадійних, на перший погляд, ситуаціях деградації людини.
Тріодь рясніє закликами, які є відлунням євангелія наступної неділі. «Подвиг посту – крок до здобування вічного життя, особливо ж, як простягнемо добродійну руку. Ніщо так не спасає душу, як допомога бідним; милостиня, поєднана з постом, вибавляє людину від смерті». «Даймо голодним хліб, а бездомним притулок», «постом і молитвою себе очистьмо і приподобаймося Богові, піклуючись про злиденних». Розповідь про суд, який на Сході назвали страшним, глибоко проникнула в релігійну свідомість і пересічних вірних. Польська студентка етнології проводила на Бойківщині польові дослідження явища жебрацтва. «Треба було принимати, треба було переночувати, треба було їсти дати. Так Бог каже. Так каже Ісус: ви мене не виділи, я був у тюрмі, ви мене не виділи, я був голодний.[...] Жебрака треба приняти, треба їсти дати – він був брат Ісуса Христа» – так її співрозмовники пояснювали, чому зачинення дверей перед прохачем милостині сприймалося як тяжкий гріх. Молитва жебраків, особливо за померлих, на Великдень, коли для них випікали малі паски, мала виняткову силу, бо «молився не жебрак, але сам Христос, що ним опікувався». І самого жебрака «сакралізували, бо в його шкірі може приходити сам Христос». До одного польського митця прийшла жінка замовити хрест, але в синьому кольорі, так щоб підійшов до шторів. Неграмотні Бойки вірили, що у зодягненому в дрантя, чорному від бруду, сонця і морозу жебракові приходить той, хто на хресті визволив їх від рабського страху перед смертю. Сучасна людина, самовпевнено переконана у необмежених можливостях розуму і капіталу, хоче зробити з розп`ятого елемент декорації. Хто цінує в житті тільки силу, багатство і значущість, той внутрішньо неспроможний прийняти Бога, який ототожнює себе з тими, хто немає нічого з перерахованих ознак успіху. Але ототожнює задля того, щоб зцілити, скріпити і надихнути.
День за днем, неділя за неділею, через передпостя і Чотиридесятницю, підпираючись, як каже Тріодь, «палицею віри», йдемо до Пасхи, аби знову, як щороку, трохи всупереч словам, що не входиться двічі до тієї самої ріки, увійти у воду свого хрещення і повторити: так, я з`єднався з Христом і вірую йому як цареві і Богу.
о. Богдан Панчак
Піст – реставрація образу
(2009)
Перша неділя Великого Посту є днем святкування Торжества Православ`я – остаточної перемоги над іконоборством. Світильний утрені сповіщає: «Сьогодні знищено зброю ворожої єресі, тож пам`ять її з шумом щезла. Бачивши храм твій, Всечиста, чудово оздоблений благодаттю святих ікон, всі ми сповняємось радістю». «Сьогодні» стосується Константинопільського Синоду з 843 року, який був останнім актом в довготривалій боротьбі з ворогами шанування ікон. Цей синод відбувся у першу неділю Великого Посту і від того моменту цей день є нагодою до осудження не тільки іконоборства, але і всіх інших єресей. В книжці про Великий Піст отець Олександр Шмеман, назвавши зв`язок Торжества з Постом суто історичним, не розглядає його окремо.
Спробуймо однак зробити дійсність ікони-образу вихідною точкою для роздумів про Піст. Такий троп підказує Катехизм Католицької Церкви: «Усі знаки літургійної відправи стосуються Христа: святі образи Матері Божої і святих – також. Вони означають Христа, який прославляється в них. Вони являють „хмару свідків” (Євр. 12,1), які продовжують брати участь у спасінні світу і з якими ми з`єднані, насамперед у відправі Таїнств. Через їх ікони нашій вірі об`являється людина, яка є „образом Божим” і врешті преображена „на Його подобу”, і навіть ангели, включені також до діла Христа»(1161). Отож перед зображеннями Христа, Богородиці і святих стають ті, яких Бог зробив носіями свого образу, щоб спогляданням на святі ікони, поєднаним з роздумами над Божим Словом і співом літургійних гімнів «таїнство, яке прославляємо, закарбувалося в пам`яті серця і виразилося згодом у новому житті вірних»(ККЦ 1162).
Протягом чотирьох перших днів Великого Посту на Великому Повечер`ї співаємо Великий Канон Андрея Критського. Поряд з Тріоддю – це програма подвигу на Чотиридесятницю. Про драму спотворення образу Божого в людині там чуємо таке: «Поховав я під покровом пристрастей красу первісного образу, Спасе, а Ти, як колись драхму, пошукай і знайди її». Образ не є лише духовною дійсністю – «Забруднив і осквернив я ризу тіла мого, що за образом Твоїм, Спасе, і подобою». В Неділю Православ`я святкуємо перемогу над спотвореним вченням і розумінням култьту ікон, а насправді над фальшивим богослов`ям, яке викривляло правду про Христа – Сина Божого, який став нам подібний в усьому, крім гріха. У Великому Пості йдеться про те, щоб здобути перемогу над фальшивим розумінням сутності людини, привертаючи первісну красу образу, уподібнюючи його до первовзору – Христа. Крім суто історичного зв`язку, Торжество і Піст близькі в богословському плані.
Але те що так інтенсивно переживаємо у Чотиридесятницю вже оголошувалось перед Різдвом. В тропарі передсвяття чуємо: «Христос родиться, щоб оновити упалий колись образ». Оновлення, очищення, віднайдення, піднесення – такими дієсловами описується чоловіколюбну терапію щодо образу. «Я – образ Твоєї слави, хоч ношу рани від гріха» – ці слова з заупокійних молінь пояснюють чому. Образ Божий в людині – незнищимий, вписаний в саму її конституцію. Але губиться, забруднююється, стає спотвореним – тому треба його реставрувати. Ориген так про це написав: «У створенні людина отримала гідність образу, а досконалість подоби передбачена на кінець – вона має її здобути, наслідуючи Бога своїми ділами».
На запитання в чому полягає образ Божий в людині знайдемо багато відповідей. Від Оригена ми дізналися, що це – наслідування Бога ділами, отже творчість, креативність.
У вітринах книгарень польських міст красуюються пишно видані книжки про ікони і дерев`яні храми творені нашими предками. Складається враження, що це немов з нагоди Торжества над іконоборством. Їх автори – польські дослідники. «Духа млявості, недбайливості...віддали від мене» – так молимо Бога в час Посту. Коли постали вже нові храми і іконостаси, не занедбуймо пам`яті про минуле, бо воно того варте.
о. Богдан Панчак
Східний Піст, східні комплекси
(2008)
Християнин східної традиції, член Церкви, яка вірно дотримується власної спадщини, якщо живе у країні з домінантною латинською традицією, то в часі Великого Посту в особливий спосіб відчуває свою релігійну окремішність. Не треба переконувати, що мусить він її знати і розуміти, щоб уміти пояснити і, бува, деколи захистити перед тими, хто з легковаженням, а деколи й погордою, ставиться до всього що східне.
Цього року додатковим елементом, який відрізняє східних християн від західних, є максимальна п`ятитижнева різниця між датами празника Пасхи в григорянському і юліянському календарях. В цьому питанні йдеться насамперед про готовність до діалогу між християнами, без якого не вдасться досягти згоди. Юліянського календаря не слід ідеологізувати, робити його ерзацом автентичної східної тотожності, а тим більше мірилом патріотизму. Від Нікейського собору в 325 р. до року 1582, моменту григорянської реформи, всі християни святкували за одним, юліянським, неточним календарем. За кожним разом, коли в Мирній єктенії молимося «за з`єднання всіх», просимо Бога також про те, щоб не було ні «наших», ні «польських» свят, але одні-єдині, просто християнські.
Побожний латинник щиро дивується, коли чує, що у більшість днів тижня не правиться в церквах Служби Божої. Годі знайти ліпшу нагоду, щоб показати чудову логіку візантійської традиції, яка відмовляючись від торжества Божественної Літургії – несумісного з покаянним характером посту, не позбавляє вірних євхаристійної поживи, яку приймається під час Служби Напередосвячених Дарів. В Божественній Літургії співаємо, що «тайно являємо Херувимів», у Службі Напередосвячених Дарів смиренно визнаємо, що «нині сили небесні з нами служать».
Безсумнівно ще більше здивування людей непричетних до східнохристиянської традиції викликає образ молільників, які б`ють доземні поклони. Така форма молитви асоціюється більшості латинників з іншою монотеістичною релігією, ісламом. І як щось суто «несучасне», дивне, викликає розгубленість частини східних вірних, які без особливого жалю відклали б цю практику до церковного музею. Це прояв якогось комплексу меншовартості, переконання про відсталість. Один німецький журналіст так опусує свої враження з мандрівок по східній Європі: «Щодо Сходу справа є забавна – він завжди там, де нас немає. Десь дальше, тільки не тут. Люди не люблять ідеї ”життя на Сході”. Відсувають її від себе. В західній Польщі твердять, що Схід починається за Варшавою, у Варшаві кажуть, що це на Білорусі, а на західній Білорусі, що десь за Мінськом, при кордоні з Росією».
Хто краще може допомогти позбутися можливого комплексу «східності», ніж Папа римський, ще донедавна Патріярх Заходу. Йозеф Рацінгер так писав про глибоко біблійну молитовну поставу падання ниць, яку бачимо також у житті Ісуса: «Падаємо і беремо участь у Його драмі, в Його зішесті до аду недолі. Падаємо і таким чином знаємо, де ми є і ким ми є: упалими людьми, яких тільки Він може піднести ».
«Люди не люблять ідеї ”життя на Сході”». Важко заперечити емпіричний досвід німецького спостерігача. Щоб це змінилося, ті ж люди мусять цей Схід змінити, бо ніхто за них цього не зробить. Зможуть цього досягти, коли самі дозволять, щоб їх змінив «Схід з висоти», сам Христос, якого називаємо Сходом в різдвяному тропарі.
о. Богдан Панчак