Святого, якого вшановуємо сьогодні, величається на вечірні за те, що «доторкаючи ребра Владики, досяг вершини дібр» і «відкрив джерело догм», бо він, дотиком ребра Владики, пізнав «подвійну дію» його «подвійної природи». Святий, якого спомин припав на суботу, в своєму творі «Про містичне богослов’я» закликав Тимотея: «полиш чуття та розумову діяльність, і все чуттєве та розумове, і все несуще та суще, і, наскільки можливо, піднесеним будь незбагненно до єднання з Тим, Хто понад усяке буття та пізнання».
Aпостол Тома і священномученик Діонісій Ареопагіт в календарі близько себе. Бо таким є парадокс християнства. Його вчення про Бога водночас стверджує і заперечує. Вкладає руку у бік воскреслого Спасителя, щоб сказати, що сутність Бога і любов до світу незбагненна.
«Дякуємо, що Ти Бог несказанний і незбагненний». Літургія як джерело пізнання Бога
(З Календаря "Благовіста" за 2011 рік)
Не є теоретичним запитання, від чого почати, коли християнин зустрічає не-християнина, якого хоче переконати в істинності своєї віри і заохотити до прийняття хрещення. Практичність цієї дилеми очевидна – на початку ХХІ століття з понад шести мільярдів мешканців землі лише одна четверта «притягнута» до Христа. Сам же Спаситель сказав «Я ж, коли від землі буду піднесений, усіх притягну до себе»(Ів 12, 32). В запитанні навмисне не вжито слова євангелізація, щоб не накинути/підказати першої відповіді. Більше, для частини християнської ойкумени, протестантів, відповіді єдиної. Засада sola scriptura (тільки Святе Письмо) як джерело і критерій віри і християнського життя залишається незмінною для послідовників реформації. Всі інші – католики і православні – одним подихом разом зі Святим Письмом назвуть Передання(Традицію) джерелом пізнання Бога. Другий ватиканський собор у конституції про об`явлення («Dei Verbum») пояснив, що через Передання «Церква увіковічнює у своєму вченні, своєму житті й своєму богослужінні і передає кожному наступному поколінню все те, чим вона є сама і в що вона вірить»(DV 8). Собор вчить, що «Священне Передання і Святе Письмо тісно й взаємно між собою пов`язані і взаємодіють, бо, випливаючи з одного й того ж Божого джерела, вони зростаються воєдино і спрямовані до спільної мети»(DV 9). Катехизм Католицької Церкви (ККЦ) однозначно навчає, що Передання походить від апостолів і передає те, що вони почули і побачили перебуваючи з Ісусом, і те, що відкрив їм Святий Дух. Наступні слова Катехизму допомагають усвідомити неприйнятність радикалізму засади sola scriptura: «Перше покоління християн не мало ще написаного Нового Завіту, а сам Новий Завіт засвідчує процес живої Традиції»(83). В поетичних словах говорить про Передання Іван Павло ІІ в апостольському листі «Світло Сходу»: «Передання ніколи не було тільки тугою за речами й формами минулого, чи жалем за втраченими привілеями, але це жива пам`ять Обручниці, яка залишається завжди молодою, завдяки Любові, що в ній замешкує»(8). Катехизм уточнює, що Традицію треба відрізняти від «традицій» богословських, дисциплінарних, літургійних чи духовних, народжених упродовж віків у помісних Церквах. Тим не менше, «вони є особливими формами, за допомогою яких велика Традиція виражається так, як це властиво прийнято для цього місця та цієї епохи»(83).
Пізнання незбагненного
Усвідомлюючи це, і розуміючи, що не можна абсолютизувати своєї партикулярної – хай і визнаної найвеличнішою – літургійної традиції, спробуймо подивитися, що про Бога говорить, який його образ змальовує візантійська літургія, і як це можна використати, щоб притягиути до Христа тих, хто про нього ще не почув, як і тих, котрі знаючи його поверхово, не скажуть про себе, що є «співгромадянами святих, домашніми Божими»(Еф 2,19). Пам`ятаймо тут однак, що кажучи візантійська літургія маємо на увазі усі її евхологійні, тобто молитовні, тексти, які від шостого століття, на жаль, в більшості читається тихо самим священиком. Почнімо від фрагменту анафори Божественної Літургії Івана Золотоустого, який на перший погляд буде sed contra до вище сказаного. На заклик «Благодарім Господа» народ відповідає гімном «Достойно і праведно є...», а священик проказує: «Достойно і праведно Тебе оспівувати, Тебе благословити, Тебе хвалити, Тобі дякувати, Тобі поклонятися на всякому місці владицтва Твого. Ти бо єси Бог несказанний, незбагненний, невидимий, неосяжний, завжди сущий, і так само сущий Ти, і єдинородний Твій Син, і Дух Твій святий». Не вперше наша літургія вимагає від нас мислення парадоксального, прийняття антиномій, забуття про щоденну логіку. Дякувати Богові за те, що не можна його збагнути і осягнути? Чи це не суперечить найелементарнішій людській потребі – пізнанню іншого, тим більше того, кому так багато завдячуємо? Папа Войтила в «Світлі Сходу» так написав про цей специфічний східний підхід: «Хоч Схід сильно підкреслює троїчну дійсність Бога та її дію у сакраментальному житті, то одночасно поєднує віру в одність Божої природи з неможливістю пізнати її. Східні Отці завжди стверджують, що неможливо пізнати те, чим є Бог; можна тільки пізнати, що Він є, тому що об`явився в історії спасіння як Отець, Син і Дух Святий»(6). Одним з тих Східних Отців був Іван Золотоустий. І саме він включив до існуючої вже анафори цитований фрагмент з негативними окресленнями. Така була потреба – у боротьбі з єрессю євномян слід було наголосити на непізнаванності божественної природи. Апофатизм, бо так називається цей стиль богословствування, знайдемо в безлічі текстів візантійської літургії. Тут пригадаймо тільки початок першої коліноприклонної молитви з вечірні в Неділю П`ятидесятниці: «Пречистий, нескверний, невидимий, неосяжний, недослідний, незмінний, незлобивий Господи, Ти єдиний маєш безсмертя, Ти живеш в світлі неприступнім». Парадокс християнського апофатизму так сформулював Іван Павло ІІ в «Світлі Сходу»: «чим більше людина зростає в пізнанні Бога, тим більше сприймає його як неосяжне таїнство, невимовне у своїй суті»(16).
Незбагненний Бог об`явив себе в
історії, яка завдяки цьому стала історією спасіння. Об`явив себе як любов, що
створює – приводить «від небуття до буття», а коли люди відпали триєдиний Бог
«знову нас підняв і не перестав творити все, поки нас на небо не привів і майбутнє
царство дарував». Так синтетично описує анафора Літургії Івана Золотоустого
спасительний задум здійснений Христом. В набагато розлогішій анафорі Василія
Великого Отець, після гріхопадіння прародичів, «не відвернувся докраю» від свого
створіння, але відвідував їх на всі лади «ради милосердя благості» своєї.
Посилав пророків, дав закон на поміч, «ангелів поставив охоронцями». Коли
прийшла повнота часу дав Сина свого, який «сам умалив себе, вид слуги прийняв і
став подібним до тіла смирення нашого, щоб нас подібними вчинити до образу
слави своєї». Він відвернув нас від ідольської примани, привів до пізнання
істинного Бога і Отця, і, «очистивши нас водою й освятивши Духом Святим, віддав
Себе взамін смерті, що в собі держала нас, запроданих гріхові». Зійшовши через
хрест до аду, «щоб наповнити Собою все, Він усунув болі смерті і воскрес у
третій день, і простелив шлях усякій плоті воскресінням з мертвих». Лаконічне
Золотоустове «і не перестав творити все» поки не привів людину на небо, не може
не потрясти слухачем. «Віддав Себе взамін смерті», в анафорі Золотоустого відповідають слова з
молитви postsanctus, яка вміщає історичну христологію: «В ночі, в яку Його видано, а радше Він
сам Себе видав за життя світу». Це має величезне значення. В анафорах, безперечно
найважливіших молитвах написаних Церквою, хресна жертва Христа є його особистим
рішенням – «віддав Себе», «радше він сам Себе видав». В молитвах, в яких
передається історію, не згадується тих, хто став знаряддям в руках зла, хто
власними руками бив, бичував і розіп`яв Ісуса! Немовби
це не мало значення, бо за предивними словами з Одкровення, Агнець був
заколений «від заснування світу»(13,8). У Велику П`ятницю, на Утрені страстей,
ми є свідками драматичного змагання між людською логікою справедливої відплати
за скоєне зло і божественним даром милосердя. На заклик скерований до Христа,
щоб своєму народові «віддав за їхніми ділами», після одинадцятого євангелія
приходить коректа цього, по своїй суті, святотатського трактування Бога як
когось подібного до людей: «Господи, коли ти вийшов на хрест, страх і трепет
обгорнули все створіння. Однак ти не дозволив, щоб земля поглинула тих, що тебе
розпинали, а звелів, щоб ад визволив в`язнів на відродження людей. Судде живих
і мертвих! Ти прийшов, щоб дати життя, а не смерть.Чоловіколюбче, – слава тобі!».
Чоловіколюбець
Чоловіколюбець, цим ім`ям найчастіше звертаємось до Христа в літургії. Є воно останнім словом, яке у відпусті чуємо в храмі перед поверненням до повсякденних трудів – «...помилує і спасе нас, як благий і Чоловіколюбець». Навіть тоді, коли йдеться про непевний для християнина момент суду, Христос є «страшним і чоловіколюбним Суддею»(головоприклонна молива вечірні). І саме Церковне правило, щоденна молитва цілої Церкви, як відповідь на заклик «моліться без перерви»(1 Сол 5,17), є джерелом, яке переконливо показує кому і в кого вірують християни. Від вечірні – літургічного початку дня – через шість чергових моментів молитви аж до дев`ятого часу, тобто зібрання о 15 годині, псалми, єктенії, молитви і гімнографія говорять до Бога і про Бога, про людину, видимий і невидимий світ. На окрему увагу заслуговують 8 молитов вечірні, нині названих священичими, які колись, однак, читалося вголос від імені всієї спільноти. Початок першої молитви звучить як радісне credo: «Господи щедрий і милосердний, довготерпеливий і многомилостивий!». Цей заінспірований псалмами перелік прикмет Бога доповнює характеристика складена вже на підставі Воплочення і Пасхи. «Ти сильний у милості і добрий у силі, аби допомагпти й утішати, і спасати всіх, хто на ім`я твоє святе уповає». Ще раз заохочується нас до думання антиномічного, але абсолютно обгрунтовано: сильне милосердя і добру силу ми пізнали завдяки Христу. «Господи, в обуренні твоїм не картай нас, ані в гніві твоїм нас не карай, але поводься з нами за милістю твоєю, Лікарю і Зцілителю душ наших» – друга молитва перегукується з анафорою Літургії Василія Великого, в якій просимо Бога, щоб недужих вилікував. Наче обгрунтовуючи це і численні інші прохання, та частина анафори закінчується своєрідним анамнезом – пригадуємо Богові хто він є: «Ти бо, Господи, поміч безпомічним, надія безнадійним, бурями гнаним спаситель, плаваючим пристановище, недужим лікар; тож для всіх будь усім, відаючи кожного і прохання його, дім, і потреби його». П`ята молитва, яка збереглася тільки в київській традиції, зосереджується на кардіогнозії Бога – він «знає думки людські», відає те, «чого ми потребуємо, і багато більше, ніж ми просимо, або розуміємо». Тут також треба відкликатися до анафори, цього разу Івана Золотоустого. В першій її молитві дякуємо Богові, називаючи всі особи Святої Тройці, «за всі добродійства, вчинені нам, які ми знаємо і яких не знаємо – явні і неявні». Виявляється, що в житті християнина є добродійства вчинені Богом, котрих не знаємо, не усвідомлюємо, а завдяки яким, можливо, взагалі існуємо. Наша благодарна особиста молитва повинна, отже, включати також, побіч подяки за здоров`я, рідню і хліб насущний, вдячність за неявні, тим не менше реальні Божі дари. Вершиною такої безкорисливої подяки є слова з Великого славослов`я: «дякуємо тобі заради великої твоєї слави». Найчистіша форма вдячності Богові – не за щось чи когось нам потрібних, а за його славу, за те, що Він є, і є тим, ким є. Коли так молимось, не будуть стосуватися нас різкі слова одного з містиків, що дехто трактує Бога як корову, від якої очікує масла і сметани.
Молитви VI-го і IX-го часів концентруються на хресній жертві Ісуса Христа. Молитва VI-го часу скерована до Отця, якого величається за «милосердя і незрівнянну милість», що проявилися у посланні Сина на спасіння роду нашого. І в анафорі Літургії Івана Золотоустого споминаємо безнастанно це рішення, зроджене з любов`і, перефразовуючи слова Христові (Ів 3,16): «Ти світ твій так возлюбив, що і Сина свого єдинородного дав, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне». В годині смерті Христа, в молитві IX-го часу, виражаємо віру в його «безмірне милосердя» і «безмежну милість». Зрештою, цілий день проходить в дусі уповання на Бога «доброго, довготерпеливого й многомилостивого», що праведних любить, і грішних милує, і всіх кличе «до спасіння, заради обіцянки майбутніх благ». Це слова з молитви, яку читається на всіх Часах, висловлюючи в ній ідею єдності небесної і земної літургії, та фундаментальні прохання вірного християнина: про силу для зберігання заповідей, про цілісне – душі, тіла і розуму – зцілення, про осягнення єдності віри та зрозуміння неприступної божественної слави.
Від слова до Слова
Тут розглядалися незмінні частини літургії – Божественних Літургій і Церковного правила. Крім цих сталих частин існують елементи змінні, на кожен день тижня за порядком восьми гласів. Це ритм октоїха, тобто восьмигласника. А є ще порядок празників – Господських, Богородичних і святих, вміщений у дванадцяти томах мінеї. Тріодь посна на Чотиридесятницю і Тріодь квітна на період попасхальний доповнюють перелік книг, в яких візантійська традиція записала своє слово про Слово, Логос – в якому життя і світло(див. Ів 1, 4). Величезна, багата спадщина, яка, звичайно, несучи відпечаток епох написання, все-таки зберігає актуальну і для людини третього тисячоліття вартість духовну, богословську, моральну. «Прийди та подивися»(Ів 1, 46) сказав апостол Филип до Натанаїла, який скептично відреагував на його слова про знайдення того «про кого Мойсей у законі писав і пророки, –Ісуса, Йосифового сина, з Назарету»(Ів 1, 45). На подібний скепсис, що доброго може бути в Церкві, в її одній і тій же від століть літургії, відповідь одна – прийди та послухай, прийди, візьми в руки книгу та читай. Почуєш/прочитаєш перед Різдвом, що «Христос родиться, щоб оновити упалий колись образ»(тропар передсвяття). Сповістять тобі в Навечір`я Різдва, що «Христос родиться, щоб воскресити впалу колись людську природу». А якщо будеш на Парастасі за померлого і вслухаєшся в парастасну катехизу для живих, почуєш: «Я – образ твоєї несказанної слави, хоч ношу рани від гріха». Тоді відкриється тобі ця неймовірна істина, що все сказане про Бога – незбагненного у любові, несказанного у здатності до самопожертви – стосується і тебе, створеного на Його образ і покликаного, щоб своїм життям уподібнитися до первовзору. Прийди та послухай!
О. Богдан Панчак
