Президентські образи і папська ікона

Дві події, два рішення, для більшості людей малозначні, але для українців, зокрема греко-католиків, символічні. 

Канцелярія президента Польщі Анджея Дуди вирішила не прожовжувати прокат десяти праць проф. Юрія Новосільського, які від травня 2012 експонувалися в спеціально відведеній для цього залі в президентському палаці. На відкритті залі, яка розташована поруч каплиці, президент Броніслав Коморовський сказав: «Годі знайти краще місце для мистецтва, яке говорить про потребу не стільки навертати людей, що навертати людські серця». Він також підкреслив, що дуже важливим є любити, цінувати і переживати все, що пов‘язане з різноманітністю. Анджей Стармах, приятель Новосільського, презес Фонду Новосільських, який надав і здійснив підбір образів, сказав в свою чергу: «Я думаю, що Юрій був би надзвичайно щасливий, що екуменізм, який він пропагував усе своє життя, дочекався визнання тут, у президентському палаці». Серед десяти праць був «Монастир» і три «Церкви».

Беручи 19 серпня 2015 року участь у святі Переображення Господнього па Святій горі Грабарці, президент Дуда сказав: «Якщо президент Польщі має якесь завдання, то безперечно одним з найважливіших є те, щоб у польському суспільстві, серед громадян нашої країни, незважаючи на їх національність, незалежно від їхнього віросповідання, від того чи вони віруючі, чи ні, шукати спільних елементів, того, завдяки чому ми є спільнотою».

Мало сказати, що президент Дуда не скористався  нагодою втілити свої слова в життя. Він цю нагоду, мудро створену попередником, скасував. Новосільський винятково об‘єднував у собі православ‘я зі східним католицизмом, поляків з українцями. І не помогло навіть те, що і він з Кракова! 

Папа Франциск навпаки. В своєму стилі, спонтанно, зненацька забажав, щоб ікону «Милосердя двері», про яку почув від о. Раньєро Канталамеси, буквально з дня на день привезти до Риму на інаугурацію Року милосердя. Не побоявся в центрі католицизму, але все-таки столиці західного, латинського патріярхату, іконографічним символом надзвичайної події зробити східну ікону. 

Екстреність події не дозволила УГКЦ на «артилерійську» підготовку – ікона ще не функціонує в свідомості католиків світу як наш шедевр. Перед нами майже рік, щоб мудро використати несподіваний дар. 

У розмові зі Збігнєвом Подгурцем проф. Новосільський сказав: «Мене супроводить відчуття, що ікона є одним з найважливіших способів існування Церкви у світі». 8 грудня 2015 року ці пророчі слова здійснилися. Ікона «Милосердя двері» стала інкарнацією українського християнства перед мільйонами людей. 

Може це врешті-решт переконає тих греко-католиків, які безрефлексійно наслідують латинські практики. Цитований в цьому блозі в цьому ж контексті о. Роберт Тафт сказав: «Типові для Заходу статуї самотньої Марії багато говорять про західний редукціоністський індивідуалізм в марійській побожності, що веде до перебільшень і викривлень, які осуджували отці Другого Ватиканського Собору».  Може душпастирі зуміють переконати ревних почитателів Богородиці не ставити чергових кічоватих статуй. А якщо їм це не вдасться, то може єрархи відмовлять посвятити їх. Папа Франциск своїм шаленим бажанням показав всім слабодухим східним католикам, що вірність справжній східній традиції є єдиним сенсом їх існування.  

Родинний обід для чужих

Слово «родина» чуємо в усіх відмінках. Родина є підставою. Родини на підтримують. Родині слід приділяти більше уваги. Родину хочуть знищити. Родиною треба дорожити. На родині можна полягати. Все це є правдою, проте сказане в реакції на реальні, але  часто і перебільшені в моральній паніці проблеми, призводить до абсолютизації кровних зв‘язків. 

В понеділок 26-го тижня по Зісланні Святого Духа чуємо (Лк 14, 12-15) як Ісус заохочує проігнорувати родину і зацікавитись іншими людьми – чужими, зокрема нещасними. На обід або вечерю не треба кликати «своїх друзів, ні своїх братів, ні своїх родичів, ні багатих сусідів», але «убогих, калік, кривих, сліпих». Це дасть завдаток щастя вже тут на землі, бо не буде від них віддачі,  але повнота винагороди прийде щойно в день воскресіння праведних. Ісус не цурався ні матері, ні братів, ні Єрусалиму, але своєю родиною вважав всіх людей, зокрема тих, хто слухав і виконував його слово.

Соціологія знає поняття аморального фамілізму. Проф. Януш Чапінський каже, що «Це польська прикмета. Добро родини ставимо часто понад добро загалу, а навіть досягаємо його коштом спільного блага». Українці мусять запротестувати: чемпіонами в цій категорії є Януковичі,  готові в ім‘я власних цілей зруйнувати всю країну.

Від відомого польського соціолога довідуємось, чому життя українців на Підкарпатті є таким нестерпним. У Ряшеві двічі менше ніж в Ольштині чи Варшаві акцептують демократичні правила, «які є гарантією не тільки пошанування добра ширшої спільноти, а й невиключення з неї різного роду меншин». Ряшів і ціле Підкарпаття дуже гомогенні: «Там самі свої, можна рискнути і довірити, бо відомо, що цей є кузеном того, а ця є доброю знайомою моєї дружини. А ще всі відвідують храм. Там нема чужих, всі – свої. Творять таку більшу родину». 

На думку проф. Чапінського це –  досконалий приклад негативного соціального капіталу, який характерний для щільних груп, «такий розширений аморальний фамілізм».  В Ряшеві і в цілому Підкарпатському воєводстві «найбільший відсоток консерваторів, які виключають зі свого грона всіх відмінних.  Це капітал виключення». 

Один відомий український соціолог ввів поняття аморальної більшості, яка склалася в українському суспільстві. Від ще однієї форми аморальності збереже вірність вченню Ісуса, який закликає запросити до столу чужих.

Sejm, kropidło, pokora

W grudniu 2014 roku krytykowałem tu Ukraiński Kościół Prawosławny Patriarchatu Kijowskiego (http://www.bogdanpanczak.blogspot.com/2014/12/blog-post.html) za to, że stał się instrumentem w walce politycznej. Wystarczy zamienić w tym tekście UKP PK na Kościół rzymskokatolicki w Polsce, by wyrazić mą opinię odnośnie działań kapłana, który na prośbę posłów prawicy przybył z kropidłem i wodą święconą do sejmowych pomieszczeń zajmowanych dotychczas przez partię Janusza Palikota. 

To była chyba jesień roku 1985. Ks. mitrat Jan Martyniak dzielił się z seminarzystami wrażeniami z rozmowy z prymasem Glempem. Komentarzem do faktu tajnego i nielegalnego wówczas  zawarcia związków małżeńskich przez dwóch świeżo wyświęconych absolwentów seminarium były słowa o „niedojrzałym Kościele”. Mocno to przeżywałem. Po sprawie abp. Wesołowskiego, po intrydze ks. Charamsy i po sejmowych egzorcyzmach coś mi mówi, że śp. ks. prymas gdyby mógł, to cofnąłby swe słowa. Św. Paweł szeroko otworzył swe serce na Ducha Świętego, gdy pisał o glinianych naczyniach.

Греко-католицизм і дух рустикальності

Ще трохи і буде Різдво. І вкотре читатимемо і слухатимемо про різдвяні звичаї. Для нас це буде річ очевидна і нормальна, але хтось з іншої частини світу, зокрема із зурбанізованої Європи, міг би дивуватися, що завжди і всюди українці мали справу тільки з сіном і худобою. Сам себе ловлю на тому, що зустрівши вперше нову людину з нашого середовища, питаю: а  з якого села Ви/Ваші батьки/діди? Ніде правди діти, ми майже стовідсотково вихідці з села. А село означало колись одну громаду, хай навіть поділену і розсварену, але неминуче об‘єднану в одній парафії, на одному цвинтарі, в переважно одній Літургії в єдиному храмі. 

Свій допис про нову парафію у Варшаві («Благословенні будьте», «Наша Слово» 40/2015) пані Наталя Кравчук закінчує словами: «Мені особисто жаль, що „стара”, утверджена щонайменше трьома поколіннями столична громада українців адміністративним рішенням Церкви розбита. Важко зустріти нам знайомих». Ця констатація є доказом великої, якщо не вирішальної, ролі УГКЦ в збереженні українства в Польщі після 1947 року, і водночас докором на адресу світських організацій, які неспроможні  запропонувати, зокрема у Варшаві, понадконфесійного середовища для зустрічі. 

Нова парафія у Варшаві повинна постати вже давно. І не тільки парафія. Тут якраз треба було вчитися від України. Рішення про перенесення осідку Глави нашої Церкви зі Львова до столичного Києва, з одночасним будівництвом патріаршого собору, виявилось профетичним. Уявімо собі, що під час Революції Гідності греко-католиків у Києві не представляв їх Глава. Сьогодні Варшава є найбільшим скупченням українів і греко-католиків у Польщі, стягуючи не тільки нашу молодь з Польщі, але передовсім  десятки тисяч людей з України. Завданням УГКЦ,  як і кожної Церкви, що не втратила місійного духу, є не плекання «старих», зжитих громад, яким комфортно в своїй компактності, але мислити себе як послану до всіх. Реалії такі, що в нашій семінарії, крім одного «свого», ще два по суті варшавські семінаристи – сини заробітчанок, які «кинули якір» у Польщі.

Настав час великих змін в різних сферах. Наша свідомість за ними не встигає. А від адекватної відповіді на динамічні і радикальні перетворення залежить майбутнє як Церкви, так і нашої нацменшинної громади. Якщо не хочемо бути релігійно-ментальними експонатами з минулих століть, мусимо пройти процес «урбанізації»: зрозуміти, що у Варшаві – а хтозна, в майбутньому може і в Кракові та Вроцлаві – потрібно більше парафій, та бодай частково модифікувати календар. 

Рішенням створити нову парафію перемиський архиєпископ не «розбив» столичної громади українців. Кир Іван відповів на виклик, який Церкві принесло життя. Відмова творити нові осідки означала б капітуляцію, була би запереченням сутності Церкви, яку називаємо Матір‘ю.

Літургійно модифіковані християни

Польща, Люблин, римсько-католицьке середовище. Професор літургіки вернув з Каліша, місця особливого почитання св. Йосифа Обручника. В місцевому катедральному соборі чув Акафіст святому, який співав чоловічий хор. Захоплений ним, попросив диригента про ноти, щоб передати вчителеві музики в семінарії. Немов у докір почув від люблинян, що чуже хвалить,  а свого не знає, бо Сестри Служки, які працюють в семінарії, співають Акафіст своєму засновникові, блаженному Гонорату Козьмінському.  Семінарійний духівник, вернувши з Італії з отриманою там в подарунок іконою св. Івана Хрестителя, якого спочатку не вміє розпізнати, починає цікавитись християнським Сходом. Купив альбом про ікони, слухає церковну музику. 

Україна, Іспанія, греко-католицьке середовище. В одній з дрогобицьких парафій споруджено Хресну дорогу. Посвятив її митрополит львівський. На горі Підсмерічок єпископ Коломийсько-Чернівецької єпархії освятив статую Богородиці.  У 53-му військовому містечку Яворова, під проводом отця-капелана, люди під час толок завершують обладнання каплички з фігурою Богоматері, яку планують освятити вже найближчим часом. Партикулярне право УГУКЦ, канон 114, §3. Вірних заохочується до участі в богослужіннях у святі «Непорочне зачаття Пресвятої Богородиці святою Анною». Іспанія, місто Уельва. Перший новозбудований заробітчанами храм. На правій стіні великий вітраж –  Ісус милосердний, за проектом блаженної Фаустини Ковальської,  з проміннями, які виходять з серця Спасителя. 

Бачу сенс і вартість Хресної дороги, зокрема екуменічної, вулицями міст і сіл у Великому пості. Спорудження її в храмі чи біля нього означає, що стане вона насущною молитвою галицьких східних католиків. Статуї Богородиці, які масово ставлять побожні вірні, а святять наші єпископи, під мистецьким оглядом є кітчем. Не кажучи вже про резерву, з якою хриистиянський Схід підходить до скульптур. Якщо цього не зупинити, акафістів і любові до ікон вчитимуть в Україні латинники.  

Героїчний спротив стосовно рішення римської комісії, яка проводила реформу наших літургійних книг, щоб привернути давню назву «Зачаття Пресвятої Богородиці св. Анною», неодмінно веде до висновку, що наш Синод накаже реформу свята Успення Пресвятої Богородиці, щоб врешті було це «Внебовзяття», як в догмі і в латинників.

Причин латинізації сьогодні менше, ніж в минулому. Але з‘явилася нова, заробітчанська: сотні тисяч побожних жінок в середземноморських  країнах  переймають місцеву  релігійну культуру і несуть її в Україну. Віддавна наш приятель проф. Роберт Тафт каже, що єдиний сенс існування Східних Католицьких Церков полягає в тому, щоб були вони справді східними. Модифіковані представники Сходу нікого не зацікавлять. Є стільки речей, яких треба вчитися в латинників. Форм молитви і сакрального мистецтва напевно ні. 

Проводячи реколекції для греко-католицьких семінаристів у Вашингтоні, Тафт сказав слова, яких адресатами повинна бути вся повнота УГКЦ, від єрархії до оглашенних: «Хочеться спитати, чому – якщо хтось ззовні, як я, присвятив життя пізнанню, любові і поширенню тої прекрасної традиції, яку зробив своєю – не роблять того ті, які в ній народилися? Чи я марную час, чи ви одного дня прокинетесь і станете тим, чим Божа Церква не тільки хоче вас бачити, а просто наказує вам бути».