Патріарший стурбований катедральним

Читаючи постанови цьогорічного Синоду Єпископів УГКЦ, людина непричетна до традиційних християнських конфесій, з їхнім успадкованим від минулих епох духом і практикою неєвангельської дистанції між єрархією та мирянами, не може не здивуватися, коли доходить до місць, де написано, що задля досягнення якоїсь цілі постановляється «просити єпархіяльних єпископів» здійснити такі чи інші заходи. Виходить, що всі єпископи (єпархіяльні, помічники, пенсіонери) зібрані на Синоді вирішили звернутися з проханням до частини з-посеред себе. 

Звичайно, йдеться про частину постанов, яка стосується резолюцій Патріаршого Собору, в яких його учасники з делікатністю і культурою звертаються до своїх пастирів з пропозиціями щодо покращення різних аспектів життя Церкви. Редактори тексту постанов Синоду Єпископів повинні були однак достосувати їх форму, щоб уникнути штучних сформулювань.

Крім питання стилю є набагато серйозніша справа незнання/забуття канонів. Собор вирішив «просити єпархіальних єпископів, щоб їхні катедральні храми були зразком богослужінь та молитовного життя». Синод, в 7-у пункті, в параграфі Є («Щоб оживити участь вірних у молитовно-літургійному житті Церкви») постановив: «просити єпархіальних єпископів дбати, щоб їхні катедральні храми були зразком богослужінь і молитовного життя». 

Кодекс Канонів Східних Церков, коли говорить про роль єпархіяльного єпископа в літургійному житті, не вживає слова «проситься». Єпископ «має» і «повинен», «як керівник, поборник і охоронець усього літургічного життя в довіреній йому єпархії», дбати про його розвиток і вірність приписам та звичаям. Зокрема щодо катедрального собору, він має старатися, щоб в ньому «відправлялась принаймні частина церковного правила, навіть щоденно», і повинен його «часто очолювати»(Кан. 199).

Є речі, про які єпископа треба просити.  Літургійне життя є цією ділянкою, де Церква не просить, але вимагає. Найгірше, що може трапитись нашій Церкві в Україні, яка ще 25 років тому була в підпіллі, то запозичувати феодальні звичаї, якими переповнене життя значної частини православної спільноти.

  

Талант любові

Хоч справа біженців і iмігрантів з північної Африки і Близького Сходу полонила увагу людей в Європі, то український аспект є також присутній в публічному дискурсі, насамперед в Польщі. З уст високопосадовців і інтелектуальних авторитетів чути нісенітниці про сотні тисяч, а то й мільйон «українських біженців», яких прийняли над Віслою. Один професор соціології бачить просту розв‘язку польських дилем: «Демографічну проблему Польщі можна вирішити раціональною – подекуди цинічною – іміграційною політикою». «Селективною?» – питає журналістка. «Так. Ми повинні висококваліфіковані кадри брати з Білорусі і України та з поцілуванням руки давати їм громадянство» – відповідає варшавський вчений.  

В історичній перспективі української еміграції це все-таки прогрес. Висококваліфіковані, слід припускати, мали б тут працювати за фахом. Євген Маланюк писав у 1961 році з Нью-Йорку до своєї знайомої в Польщі:  «А вже про милих землячків бракує слів: від балю до балю – самі „імпрези” з бенькетами та їдженням курей. Не думає ніхто. А ті, що могли б думати, – мусять шарувати підлоги або сидіти і сліпити очі над чужими проєктами». 

До слова і процедури селекції мігрантам треба звикати. Але не можна дозволяти себе деградувати. На острові Еліс коло Нью-Йорку є музей, створений на місці табору, в якому тримали імігрантів. Тут вони проходили медичний огляд, який охоплював також оцінку інтелектуальних здібностей. США не хотіли хворих і недоумкуватих. Серед експонатів в музеї є також запис кваліфікаційної співбесіди. Молоду єврейку зі східної Європи питають, чи замітаючи сходи, вона буде йти згори вниз, чи від низу вгору. «Я не приїхала до Америки замітати сходи» – резолютно відповіла дівчина. З такою самою сміливістю її співбрати пів століття пізніше будували свою державу, яка стала настільки успішною, що сьогодні євреї не мусять в пошуках праці проходити селекції в інших державах.

Еміграція дає шанс на успіх. Цінний, неповторний. Завжди, однак, буде це успіх конкретної людини досягнутий в контексті іншої країни, іншого народу. Часом чути, що Стів Джобс мав сирійське коріння, але хто асоціює Apple з Сирією? В книзі Одкровення читаємо про Небесний Єрусалим, що «Брами його не замикитимуться вдень, ночі ж там не буде. І принесуть славу і честь народів до нього»(Одкр 21, 25-26).  Що принесуть сирійці, мешканці Лівії і інших країн в стані розпаду? З чим прийдуть українці?

Іван Золотоустий, коментуючи Євангеліє з 16-ї неділі по зісланні Святого Духа (Мт 25, 14-30), вчить: «Ніщо не є так миле Богові, як життя для добра загалу». А коментар попреднього розділу закінчує ще вагомішим повчанням: «Не можна бути спасенним, не турбуючись про спільне добро». 

Апостол 16-ї неділі співзвучний з Євангелієм. Заклику, «щоб благодаті Божої не приймати марно»(2Кор 6, 1) не розумів слуга, який закопав доручений йому талант. Дар був величезний (1 талант = 34 кілограми золота аба срібла), довіра пана безмежна, а час на орудування капіталом відповідно тривалий. Він не хотів. Боявся, бо мав фальшивий образ Бога. Царство Боже, тобто Боже панування над світом не є справою майбутнього. Ісус «проповідує просто Бога, який здатний діяти конкретно в світі та в історії і діє саме тепер»(Бенедикт XVI). Його співробітники, а так називає себе Павло, не можуть ухилятися від праці і відповідальності, а навіть від ризику. Талантів не можна закопувати зі страху перед невдачею. Але як розпізнати талант? Чи є єрархія талантів? Можна не мати жодного? 

Серед репортажів надрукованих в останніх місяцях «Тигодніком Повшхехним» є також текст про психіятричний шпиталь у Сватові, що недалеко від зони АТО. Одним з пацієнтів з Ярослав, молодий хлопець зі Станиці Луганської. Родині шкода було їжі для нього, отож опинився він в лікарні. Коли почались обстріли Станиці, Ярослав хотів сконтактуватись з близькими, але вони вікидали дзвінки. Врешті відповіли: «Ніхто, дебілю, не хоче розмовляти з тобою. Вже більше не телефонуй». Відтоді Ярослав плаче і звинувачує себе у кризі відносин з родиною. Розраду знаходить в поезії. Коли було йому дуже сумно, написав цей вірш:

«Не забороняйте мені кохати, дуже вас прошу.

Адже згубити чиєсь серце не надто важко.

Як маю жити з розбитим серцем і навіщо.

Не забороняйте мені кохати.

Хай навіть зроблю помилку і впаду на дно.

І сто разів обшпарюсь.

Благаю з цілого серця.

Не забороняйте мені кохати.

Не чекайте моєї смерті».

Ярослав залюбки допомагає медсестрам. Хоче стати реабілітантом, щоб лікувати інвалідів. Чому? «Щоб врешті бути комусь потрібним» – відповідає. 

Апостол Павло закінчує сьогодні апологію словами, що виявив себе як бідний, що багатьох збагачує; як той, що нічого не має, а все посідає (2Кор 6,10). Ярослав немає нічого, що цінується у світі. Ні маєтку, ні професії, ні сотень знайомих в мережі. Але посідає все. Бо маючи беззастережну любов, уподібнився до Бога. Він уже пройшов пасхальний шлях: «ми знаємо, що ми перейшли від смерті до життя, бо любимо братів. Хто не любить, той у смерті перебуває»(1 Ів 3.14). Він не закопав найбільшого таланту, який Бог дає кожній людині – здатності любити.

В Гребенному, на польсько-українському кордоні, в якому підсвідомо хочемо бути як найкоротше, є вартий відвідин прекрасний храм. Є також цвинтар, на якому вічний упокій знайшов Олександр Козловський, молодий поет. Він помер у 1898 році, на 22-у році життя. Писав про любов. Популярним став цей його афоризм:

«Будь кришталем, коли ти з каміння.

Будь фіалком, коли ти ростина,

соловієм, коли ти пташина,

а любов‘ю, коли ти людина». 

Любов «все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить»(1 Кор 13,7). Війну і відкинення рідними також.

Мойсей, Павло, боєць Віктор

«Любові до Бога неможливо навчити» - навчає св. Василій Великій у «Грунтовно викладених правилах у запитаннях і відповідях». Чи виникає з цього, що заповідь любити Бога всім єством, про яку чуємо від Ісуса в 15-ту неділю по Зісланні Святого Духа (Мт 22,36-46) вимагає від людини чогось непосильного? Ні, пояснює великий Кападокієць. Як ми не навчилися від когось іншого радіти світлові чи життєлюбства, ані хто інший не навчав нас любити батьків, так само, а то й більшою мірою, неможливо від когось навчитися любові до Бога. Бо вона закладена в людину від народження, це якесь, «можна сказати, вроджене прагнення, яке саме по собі спонукає нас до спілкування в любові».

Як тоді з любов‘ю до ближнього? «Чи маємо від Бога й сили для виконання цієї заповіді» - питає Василій і пояснює: «Отож, чи хто не знає, що людина – істота лагідна й товариська, а не дика й усамітнена? Немає нічого більш характерного для нашої природи, як жити в спільноті, відчувати потребу один в одному й любити ближнього».

Досконалий вчитель не міг не вказати на приклади святих, які виконуючи першу заповідь, виконали й другу. Василій пригадує Мойсея і Павла. Перший «виявив таку любов до братів, що захотів, щоб його викреслити з книги Божої, в якій був записаний, якщо не буде прощено гріхів народу (Вих 32,32)». Другий «наважився благати відлучення від Христа за своїх братів, рідних йому тілом (Рим 9,3), щоб, наслідуючи Христа, стати викупом за спасіння всіх».

Щоб сьогодні слово Боже не звучало як розповідь про праісторичні події, треба взяти до  рук газету. Сусід України постарався, і драматично актуальним став заклик св. Івана: «Дітоньки! Не любімо словом, ані язиком, лише – ділом і правдою»(1 Ів 3,18). Журналістка «Тигодніка Повшехнего» Моніка Андрушевська в одному з численних репортажів („TP” 33/2015) з зони АТО представляє Віктора. Цей боєць був в усіх найгарячіших точках, спить тільки в день, щоб вночі спати могли інші, віддає найкращу зброю своїм підлеглим, бо «насамперед йдеться про їхню безпеку», і не може собі простити, що виконав наказ вийти з-під Іловайська, де лишилися найкращі люди. Вважає, «що має християнський обов‘язок присвячувати себе іншим». А його наречена крізь сльози питає, як бути з кимось, хто віддає себе за цілий світ.

Походить він з Хмельниччини, «регіону без перспектив», де особливо відчувається українську безнадію. Тому вийшов на Майдан, щоб інші хлоппці мали шанс на зміну.

Йому 33 роки. Каже, що в цьому Христовому віці «людина дозріває до свого призначення. Може і для мене буде якесь воскресіння, якесь „після війни”. Тепер я втомлений. Так, це ідеальний час, щоб воскреснути».

Віктор вже воскрес, бо «ми знаємо, що ми перейщли від смерті до життя, бо любимо братів. Хто не любить, той у смерті перебуває»(1 Ів 3, 14).

А може після війни, всупереч його песимізмові, що «ніколи цього не побачу», хтось запросить його до «Варшави, Парижа, Риму, Тель-авіву, Відня», і він вперше виїде з України? Було б це діло любові.