Własna droga

2 września drogą elektroniczną wysłałem do redakcji „Polityki” list takiej oto treści: 

„Jako czytelnik «Polityki» utożsamiający się z tradycją bizantyńską z radością przyjąłem «Pomocnik Historyczny» 1/2019 «Dzieje Bizancjum. Zaginione cesarstwo». Reakcja na postępowanie marszałka Kuchcińskiego potwierdziła słowa redaktora Jerzego Baczyńskiego ze wstępu do wydania, mówiące o krzywdzącym stereotypie: «Na co dzień przywołuje się Bizancjum dla (krytycznego) zobrazowania orientalnego przepychu, mianem bizantyńskiego określa się coś nadmiernie kosztownego». Z tym większym zdziwieniem zareagowałem na przywoływanie Bizancjum przez redaktorów «Polityki» już w tytułach artykułów: «PISancjum», «Bizantyjskie zwyczaje i autokratyczne praktyki». Szczególnie zaskakujące było odwołanie się do tego stereotypu przez zastępcę szefa, red. Mariusz Janickiego, który możliwość porażki PIS widzi wtedy, gdy ta partia «zacznie przesadzać z bizantyjskim stylem». Jak ulał pasują tu niestety słowa z ostatniego artykułu w «Dziejach Bizancjum», autorstwa Andrzeja Kompy, współredaktora tego wydania «Pomocnika Historycznego»: «Z niemałą dawką autokrytycyzmu trzeba powiedzieć, że próby docierania do szerszej publiczności, o ile podniosły zainteresowanie, nijak mają się do potocznych wyobrażeń, a rytm stereotypów i etykietek bizantyńskich idzie zupełnie własną drogą. Ich obserwowanie jest samo w sobie fascynujące». «Własna droga» autorów «Polityki» wywołuje raczej więcej zdumienia niż fascynacji”.

Było już zdziwienie, zaskoczenie, zdumienie. Nie ma stopniowania rzeczowników, ale są synonimy. Słowo „konsternacja” będzie odpowiednie. By opisać wrażenie wywołane tym passusem ze wstępniaka red. Baczyńskiego z ostatniego numeru „Polityki” (11.09-17.09.2019): „Nie chodzi tylko o porównywanie skali i rozmachu skromnych konwencji KO czy PSL z megaspektaklem  za miliony złotych przygotowanym przez bizantyjską partię władzy”.

To, że redaktor naczelny największego (poza kościelnymi) tygodnika opinii nie czyta wszystkich listów od czytelników, można jeszcze zrozumieć. Ale jak wytłumaczyć to, że nie zna głównej myśli tekstu, pod którym stawia swój podpis?

Церкви з руїн

У 1987-му році в Канаді побачив світ альбом «Церква в руїні. Загибель українських церков Перемиської єпархії». Книга вийшла як 56 том Бібліотеки українознавства Наукового Товариства ім. Шевченка. Її автор Олег Володимир Іванусів, як читаємо в анотації на клапані суперобкладинки, «старався відвідати всі 690 церков, які знаходяться в 650 місцевостях». У виданні є «світлини чудових перлин лемківської й бойківської церковної архітектури, як також болісних залишок церков, які були знищені з тієї чи іншої причини».

Поява цього альбому наприкінці 80-их років минулого століття, напередодні Ювілею 1000-ліття  Хрещеня Русі-України, можна без перебільшення сказати, була спектакулярною подією. Альбом, з додатком –  «Мапою Перемиської єпархії», на якій позначено існуючі – чорним, і зруйновані – червоним кольором церкви – унаочнював масштаби післявоєнної трагедії Перемиської єпархії і Апостольської адміністрації Лемківщини. Мапа дозволяла побачити, як далеко на північн і захід від Перемишля колись «наше процвітало». «Церкву в руїні» очевидно не сприйняла з радістю тодішня польська влада, яка тоді, коротко перед падінням комуністичної системи, мала однак більш приземні проблеми. Не сподобалась ця книга також історикам з середовища Римо-Католицької Церкви. Автор з Канади відверто описував те, що громадянин Польської Народної Республіки піддав би якійсь формі автоцензури. Наприклад про Сянічок: «Коли ми шукали за церквою в Сянічку, то нам сказали: „Тутай церкві нє било і нєма” Ми, одначе, церкву знайшли, хоч уже перемінену на польський костел. При віднові поляки замінили бані на готицьку вежу, а оригінальний хрест поставили на могилі колишнього місцевого пароха». І описів таких «перемін» в альбомі багато. Але про Костарівці читаємо: «Церкву в Костарівцях уживають поляки як свій костел. Приємно написати, що нові управителі церкви поводяться по-християнському: вони не нарушують улаштування та прикрас української церкви. Це включає малюнки св. Володимира, Ольги, всякі українські написи та церковні хоругви. Слід теж підкреслити, що це, на жаль, рідкісний вийняток». 

На суперобкладинці зображено напівзруйновану церкву в Маляві, за словами Іванусіва, її «стіни розпадаються від хемічного впливу штучних навозів, що їх тримали протягом сорока років».

Щорічний з’їзд ректорів духовних семінарій проходив на цей раз у Ряшеві, в Теологічно-Пасторальному Інституті тамошньої дієцезії. (Ця церковна установа, яка є осідком духовної семінарії і багатьох інших структур, побудована кілька років тому за 57 575 610,00 PLN, з чого 47 344 006,52 PLN походило з Європейського Фонду Регіонального Розвитку, дає добру нагоду до роздумів над етичним виміром тотальної критики Євросоюзу латинським духовенством). Коли учасники з’їзду відвідували в Марковій музей родини Ульмів, знищеної німцями за переховування євреїв, я вирушив в рідні сторони  моєї мами маршрутом Ряшів-Динів-Стара Бірча. Результатом цієї подорожі може бути друга частина тексту з вересня 2013-го року: http://bogdanpanczak.blogspot.com/2013/09/bieszczadzki-trojkat-wskrzeszania.html

За Диновом є Селиська, про які ще Іванусів міг написати: «Ця церква була замкнена довший час, а тепер її вживає польська римо-католицька парохія. Приємно зауважити, що нові господарі відновлюють бані на церкві, а не перемінюють їх на латинські ґотицькі вежі». Потім є Липа, де з дороги видно церкву у риштованні, і Малява. Це свого роду символ позитивних змін. Храм, який в «Церкві в руїні» уособлював варварство і трагедію, сьогодні може служити (принаймні щодо зовнішнього вигляду) прикладом відродження. Тут видно, який шлях пройшов малявський дім Божий: https://cerkiewne.tematy.net/karta_obiektu.php?obiekt_id=148 , а тут стан церкви в Липі: https://cerkiewne.tematy.net/karta_obiektu.php?obiekt_id=206

Пора осучаснити видання з 1987 року. Могло б мати заголовок «Церкви з руїн». Зафіксувало б труд багатьох наших священиків, наприклад мітратів Сороки і Батруха. Перший воскресив в Ґодкові церкву з Купної, яка в канадському альбомі не мала навіть своєї світлини, лише згадку в розділі «Неіснуючі та інші церкви». Другий переніс до Любліна церкву з Терношина, про котру писалось в 1987-му: «Щоб запорбігти руїні, її слід негайно відремонтувати». Таке нове видання було б свідченням вдячності для тих поляків, про яких я писав в 2013-му, і багатьох інших, для яких східнохристиянська спадщина є невід’ємним елементом польського краєвиду. 

Нещодавно в Ченстохові очільники римо-католицької Церкви в Польщі і Глава УГКЦ зробили спробу воскресити діалог примирення між поляками і українцями. Мовилось про потребу «відсвіження ідеї примирення». Набагато легше відбудовувати те, що створено з дерева, каменів і цеглин, ніж переконати людину, щоб зробила в своєму серці місце для іншого. Все-таки храм в Маляві, котрий в 1987 році був символом деструкції і безнадії, може свідчити про те, що в людській історії нема речей неможливих. Також в позитивному сенсі.