Спроможність переображення

Празник Переображення Господнього це момент літургійного року, в якому найсильніше відчувається контраст між словом богослужіння і дійсністю. Між правдою висловленою проповідником і реаліями, які учасник Божественної Літургії зустрічає вийшовши з храму. Ця різниця є колосально великою в країнах християнського Сходу, де промені таворського світла оспіваного літургійною гімнографією, не проникають темряви щоденних справ. 

Анастазій Синаїт (VII ст.) писав: «Сьогодні на Таворській горі Христос відновив обличчя земної краси і створив її наново як образ краси небесної. Сьогодні природа людини, створена колись на Божу подобу, але затемнена безформними статуями ідолів, переображається в давню красу людини створеної на образ і подобу Бога».  Якби сказав це від себе сучасний проповідник, слухачі сприйняли б його слова як риторичне перебільшення,  доказ відчуження від реального життя. Бо реальне життя видно довкола – це земля знищена і засмічена, без ознак краси; це людина, яка у віртуальному світі здатна виявити найтемніші інстинкти, які не могли сіяти спустошення, поки не настав час вбивчої для делікатних жертв анонімності.

Проте слова Анастазія і тих, хто хотів би поділяти його світлий погляд на світ і людину, підтверджує гімнографія свята. На вечірні проголошується, що Христос «переобразившись перед учнями, показав первісну красу людської природи, яку прийняв на себе» і «знову осяйною вчинив померклу Адамову природу».  А в посвяття лунають слова, що «Владика всіх переображається і втрачену красу людини ясно опромінює». Цього не можна потрактувати як риторики, це слід сприйняти згідно з вченням Другого Ватиканського собору, для якого богослужіння «головною мірою спричиняється до того, щоб вірні і своїм життям висловили та й іншим виявили Христове таїнство і дійсну істоту правдивої Церкви»(Конст. про святу літургію, 2). 

Наша Божественна Літургія підтверджує слова цитованої Конституції, що Церква «одночасно є людська і Божа, видима і обдарована невидим, кипуча діяльністю і віддана контемпляції, присутня у світі і все ж прочанка». Так як Петро хотів лишитися на горі, бо «добре нам тут бути»(Мт 17, 4), ми в Херувимській пісні співаємо, щоб відкласти «всю житейську печаль(турботу)». Втім, віддані не тільки спогляданню, але й свідомі потреби діяльності, на слова «В мирі вийдім» вертаємось до позалітургійного життя, щоб звершувати «літургію після літургії». А це полягає в будуванні світу, де конраст між високим, чистим,  гарним у храмі, а щоденним на вилиці, місці праці і відпочинку буде зменшуватись. 

В тропарі і кондаку Переображення є один спільний мотив. Слова про спроможність, звичайно –  обмежену, якою учні – і то ті вибрані самим Ісусом – бачили славу його Божества. Це тверезий, реалістичний підхід до людини. Лев Великий у своїй проповіді також говорить, що сяйво Переображеного Господа було обмежене, «відповідно до зросту учнів». Сучасна людина, як і люди всіх інших епох, має свою спроможність, здатність, потенціал. Багато хто з власної вини, через лінивство, байдужість, споживацтво, обмежує їх до жалюгідного мінімум. Інші не могли розвиватися через зовнішні обмеження. Рівень цих перешкод був різним, іншим у Польщі, незрівнянно гіршим в Україні. І хоч впала тоталітарна імперія, то, як написано в «Українській хартії вільної людини», в Україні, «де Радянський Союз було подолано фізично, його спадщина і досі зберігається морально і ментально». Празник Переображення є циклічним, щорічним закликом, щоб зійти на гору, повірити, що в християнстві слова про переображення людини є не риторикою, але свідченням реальної сили, якою воскреслий Спас робить нас спроможними відновити лице землі.

                                                                                       (www.seminarija.pl/19.08.2013)

"Matka" męczenników. Prof. Hanna Dylągowa (1928-2016)

Tegoroczny lipiec naznaczony jest bolesnymi pożegnaniami. 15 lipca w Olsztynie zmarł prof. Michał Łesiów, lubelski slawista, zaangażowany członek greckokatolickiej parafii, za zasługi dla Kościoła odznaczony papieskim medalem Pro Ecclesia et Pontifice. 12 lipca w Warszawie zmarła prof. Hanna Dylągowa, wybitna badaczka historii Unii Brzeskiej. Grekokatolicy winni są Jej wdzięczność za przygotowanie „Positio historica”, dokumentu niezbędnego dla przeprowadzenia beatyfikacji Męczenników Pratulińskich. O postawie Pani Profesor pisałem tu http://seminarija.pl/archiwum/2-uncategorised/62-meczennicy-jakiej-sprawy.

W sobotę 20 sierpnia mija czterdziesty dzień od dnia śmierci śp. Hanny. Niech liturgiczna „Wieczna pamięć” zaświadczy, że doceniamy trud włożony w odczytanie i utrwalenie naszej przeszłości.  

Подвиг протистояння і витривалість будування

В сьому Неділю по Зісланні Святого Духа маємо нагоду почути біблійні, новозавітні джерела нашої літургійної молитви. «Помилуй нас, сину Давидів» – кличуть сліпці, які пустилися слідом за Ісусом (Мт 9, 27). «Ми, сильні, мусимо нести немочі безсильних»(Рим 15, 1) – цей заклик апостола народів знайшов відгук у словах «самі себе, і один одного, і все життя наше Христу Богові віддаймо». «Щоб ви однодушно, одними устами славили Бога й Отця Господа нашого Ісуса Христа»(Рим 15, 6) – майже дослівною цитатою цього фрагменту  закінчуються анафори Літургій Івана Золотоустого і Василія Великого. Апостол Павло пояснює римлянам і нам, що «все, що було написане давніше, написане нам на науку, щоб ми мали надію через терпеливість й утіху, про які нас навчають Писання»(Рим 15, 4). 

Яку науку несе «помилуй нас» сліпців? «Киріє, елейсон», яке небезпечно легко може у нас стати машинальною відповіддю на заклик до молитви, є благанням про зір, про здатність бачити. Це слова, які зродила віра в те, що Ісус може допомогти. «Сліпі прозріли тому, що увірували, а не тому увірували, що прозріли, з чого пливе висновок, що вірою треба заслужити на те, що проситься, а не вірити завдяки отриманим дарам» – вчить св. Іларій з Пуатьє. Ісус може, але не мусить допомогти людині так, як їй це здається потрібним. Довге, щасливе, безтурботне життя – не про це молимось в єктеніях: «щоб визволитись нам від усякої скорби, гніву й нужди» і в анафорах: «щоб у мирі, цілі, чесні, здорові довголітньо правильно навчали слово твоєї істини»? А що робити, коли в житті безліч турбот, смертоносний гнів або діагноз невиліковної хвороби у молодої людини? Іван Золотоустий пояснює наявність чудес в часах ранньої Церкви тим, що тодішні люди були ще дітьми поганського минулого – «вони не знали духовних дібр ані благодаті Святого Духа, яку видно тільки у вірі. Тому діялись чудеса». Сам про себе заявляє: «Не потребую чудес. Чому? Бо вмію і без них вірити в Бога. Хто є невірний, потребує знаку; я вірую і не потребую ані дару, ані знаку. Хоч не говорю мовами, то знаю, що я очищений з гріхів». Апостол Павло називає Господа Богом «терпеливості й утіхи»(Рим 15,5). Бути терпеливим і не зневірюватись тоді, коли ні дару, ні знаку, крім невидимої благодаті – ось вершина християнської праведності, яку можна вимолити постійним «Господи, помилуй» і вистраждати несінням свого хреста. 

Коли Павло писав «ми, сильні», християни були далеко не елітою тогочасних суспільств. В 1-му Посланні до Корінтян він щиро охаракткеризував стан тодішньої Церкви: «Погляньте, брати, на звання ваше: не багато мудрих тілом, не багато сильних, не багато благородних»( 1 Кор 1, 26). Перші три століття християнства творили саме такі люди: кволі за критеріями філософської мудрості, слабкі за значущістю у суспільстві, здебільшого плебс. І попри те, продовжує апостол народів, «Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і безсильне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних – і незначне світу  та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було, щоб жодне тіло не величалося перед Богом»(1 Кор 1,27-29). Сила, якою володіють християни, є отже чимось, що треба вимірювати іншими критеріями. Можна бути людиною без диплому престижного вишу, позбавленою впливів, з селянсько-робітничим походженням, і все-таки заслуговувати на звання «сильного». Чим? Любов‘ю, бо «коли ми любимо один одного, то Бог у нас перебуває, і його любов у нас досконала»(1 Ів 4,12). Ця досконала любов виявляється на різні способи. Цивілізація інспірована християнством надала їм згодом загальне ім‘я «солідарність». Вона може бути духовною, моральною, але, якщо це можливо, мусить бути матеріальною: «коли хтось має достатки цього світу і бачить брата свого в нестачі й замикає перед ним своє серце, то як любов Божа може перебувати в ньому? Дітоньки! Не любімо словом, ані язиком, лише – ділом і правдою»(1 Ів 3,17). 

Останні місяці показали здатність українців різних конфесій і непричетних до жодної з Церков любити ділом і правдою. Майданівці розстріляні снайперами, військовослужбовці, яких вбивали в час перемир‘я і човники, які замість ковбаси несли з Польщі бронежитети і каски, записались в історії визвольних змагань за право жити в демократичній державі. Важливо, щоб героїчний подвиг періоду протистояння перетворився на прозаїчну витривалість часів будування.

(«Благовіст», 8/2014)

Один з незначних і погорджених. Проф. Михайло Лесів (1928-2016)

В час Пасхи 57-го року, перебуваючи в Ефесі, апостол Павло, спонуканий вістями з Коринту, написав до цієї, заснованої ним самим, спільноти листа-заклик до відновлення єдності, в якому читаємо: «Гляньте, брати, на звання ваше: небагато мудрих тілом, небагато сильних, небагато благородних; але Бог вибрав немудре світу, аби засоромити мудрих, і безсиле світу Бог вибрав, щоб засоромити сильних, і незначне світу та погорджене Бог вибрав, і те, чого не було, щоб знівечити те, що було, щоб жодне тіло не величалося перед Богом. Ним, отже, ви в Христі Ісусі, який став нам мудрістю від Бога, й оправданням, і освяченням, і відкупленням, щоб було, як написано: „Хто хвалиться, нехай у Господі хвалиться”»(1 Кор 1,26-31). 

Греко-Католицька Церква в не так давньому минулому нагадувала цю громаду з Коринту. Мудрих тілом, сильних і благородних було мало, можна сказати – в межах статистичної помилки. Завдяки зусиллям багатьох, насамперед вихідця з благородних Митрополита Андрея, мудрих тілом стало більше. Але прийшла катастрофа 40-х років ХХ століття і по-людськи здавалося, що все пропало. 

Особливо безнадійною виглядала ситуація греко-католиків у Польщі. Без пастирів, розсіяні по великій території, комуністичною державою, з одного боку, приречені на національну асиміляцію, католицькою більшістю, з іншого боку, в дусі еклезіального дарвінізму, заохочувані до зміни тотожності. 

Героїзм кількох священиків і вірність своєму «я» не так малої частини депортованих вчинили, що пишуться ці слова. Серед тисячів людських історій, які наново починалися на землях вигнання, була одна, яка нещодавно завершилася відходом по нагороду до Господа. Цей молодий чоловік не міг величатися книжною мудрістю, бо через війну його освіті, яку кожен черговий окупант організував по-своєму, бракувало тяглості. Не був сильний, навпаки, навіть слабший від інших, бо без батька греко-католика, який загинув на фронті. Соціальним походженням подібний до більшості, духовною благородністю не мав собі рівних. 

В пророка Єремії, якого цитує апостол Павло, читаємо: «Так говорить Господь: „Хай не хвалиться мудрий мудрістю своєю, хай не хвалиться сильний силою своєю, хай не хвалиться багатий своїм багатством.  Ні! Хто хвалиться, хай хвалиться тим, що розуміє і знає мене, що я - Господь, який творю милость і суд, і справедливість на землі; мені бо це довподоби, - слово Господнє”»(Єр.9,22-23).

І будемо хвалитися мудрістю професора Лесіва, пишатимемося його сильною волею, попри труднощі і перешкоди, зберегти вірність традиції свого батька, черпатимемо з багатства його наукової спадщини. І величатимемо Бога, який в своїй милості не дозволив, щоб несправедливість стерла з лиця землі частку спільноти, яку в 1947 році вирвали з рідних земель. Розуміємо і знаємо, що також завдяки таким як професор Михайло, який ставши мудрий тілом і сильний особистими досягненнями, не відцурався братів і сестер рідних йому тілом.