Христо- чи реліквієцентричне душпастирство?

Тридцять років тому відомий польський богослов-маріолог, активний також в екуменічній ділянці, на запитання «Чи католицька Польща поширює православне богослов‘я ікони?», винесене у заголовок своєї доповіді, відповідав: «Важко відкинути думку, що католицька Польща асимілювала православне богослов‘я ікони, в якій ікона не є звичайним портретом, ані декорацією, ані навіть тим, що до середньовіччя називалося Biblia pauperum, тобто ілюстрацією Святого Письма, але є простором, де людина переживає своє відношення до Божої дійсності, знаком багатим на сакрум, знаком, який уприсутнює представлену особу, є посередником між молільником і зображеною постаттю; де ікона не лише представляє, але також передає обожествлений стан свого первовзору, черпає зі святості свого праобразу, і, в свою чергу, ми також занурюємось у тій святості нашою молитвою; де ікона є знаком присутності і місцем об‘явлення Христа, Марії чи святого, тоді як портрет – це знак відсутності зображеної особи. Якщо, отже, питаємо, яке богослов‘я приймає нині Polonia semper fidelis, здається, що відповідь однозначна». До такого висновку люблінського богослова привів аналіз проповідей, промов, послань, повчань, катехиз, привітань і прощань, «адорацій» і молитов, які від 29 серпня 1957 р. протягом 25-ти років супроводили у Польщі мандрівку (перегринацію) копії ченстоховської богородичної ікони.

Ex oriente чи ex occidente?

В 2013 році, порівнюючи церковне життя Римсько-Католицької Церкви у Польщі з життям християн різних Церков і традицій в країнах колишнього Совєтського Союзу, неодмінно хочеться спитати: хто від кого навчився надавати почитанню мощей такого великого значення в душпастирстві? А може культ реліквій тут і там розвивався незалежно, під впливом важливих подій, до яких безумовно, не тільки у Польщі, треба зарахувати смерть і проголошення блаженним папи Івана Павла ІІ? Так чи інакше, Польща, зокрема в результаті діяльності секретаря блаженного папи, який володіє –  складається враження невичерпним – запасом його реліквій, дуже подібна до Росії і України, де православні, греко-католики і римо-католики – на чолі з другим секретарем блаженного Івана Павла ІІ, як і перший власником многоти реліквій – мощам відводять надзвичайно багато місця і часу в житті своїх спільнот.

Якщо у випадку богослов‘я ікони все ясно – католицька Польща черпала зі Сходу, – то з почитанням мощей справа складніша: Схід треба розглядати з двох точок зору: географічної і богословсько-духовної. Написаний у Франції в 1979 р. православний Катехизм для всієї родини «Бог живий» (укр. вид. «Свічадо», Львів 2005) взагалі не згадує про мощі. Зате польський православний богослов у книжці, в якій представники різних конфесій представляють свої спільноти, пише: «Православна Церква почитає святих, їхні мощі та ікони (...) Обожествлена не тільки душа, а й тіло, яке завдяки благодаті стало харизматичним тілом духовним (сома пнеуматікон), храмом Духа, і тому почитаємо мощі».

Увага, яку в Польщі приділяється мощам, вражає в порівнянні з місцем, яке відведено їм в Катехизмі Католицької Церкви. Мощей(реліквій) нема в Таматичному покажчику ККЦ. Згадується про них тільки раз, наприкінці частини присвяченої Звершуванню християнського таїнства, коли мова йде про Народну побожність: «Крім літургії таїнств і благословення й освячення, катехиза повинна брати до уваги форми побожності вірних і народної побожності (religiosité populaire). Релігійне чуття християнського народу в усі часи знаходило свій вияв у різних формах побожності, які оточували сакраментальне життя Церкви, таких як: вшанування мощей, відвідування святинь, прощі, процесії, Хресна дорога, релігійні танці, молитва на вервиці, медалики і т. д.»(1674).

На відміну від ККЦ Катехизм УГКЦ присвятив Почитанню мощей святих окремий відділ в секції В (Храм – місце спільнотної молитви), ІІІ-го підрозділу (Час і простір церковної молитви) своєї другої частини (Молитва Церкви). Про мощі розповідається в шістьох пунктах (615-620), після Ікон (589-614), а перед Літургійним співом (621-625). В цілому, за Предметним покажчиком, у Катехизмі УГКЦ про мощі мова йде у 13 пунктах. У 617 пункті подається етимологію слова, яке «походить від слов‘янського мощ – міць, потуга. Воно виражає чудесну силу Божого життя в немочі людської смерті». В цьому ж пункті мовиться про одне з кількох місць в Старому Завіті, які обгрунтовують культ реліквій. В другій книзі Царів(13,21) розповідається про чоловіка, який, вкинутий до гробу пророка Єлисея, ожив: «Той торкнувся об кості Єлисея, ожив і знявся на ноги».

Підставою  почитання мощей святих є те, що «коли праведник у земному житті зростає у святості, то Божа благодать, яку він приймає, переображує та  освячує не тільки його душу, а й тіло»(615). І це тіло, яке «підкорюється душі й разом із душею змагається за святість, також втішається прославою після смерті»(615). Думку  Отців Церкви про мощі святих представляє в Катехизмі УГКЦ Йоан Золотоустий. З похвали мученикові Юліянові походить цитата, в якій великий проповідник виразив ідеал, якого не вдається нам сьогодні досягти: «Бог поділився з нами мучениками. Сам узяв їхні душі, а тіла залишив нам, щоб їхні кості постійно нагадували нам про їхні чесноти»(616). Катехизм, перечисляючи плоди почитання мощей, починає від того, що є головною мотивацією для мільйонів шанувальників: вони «можуть передавати благодать зцілення, утверджувати у вірі й скріплювати в подвигах тих, хто з вірою їх почитає»(616). Так само представлено плоди наявності численних новомучеників УГКЦ. Після перенесення їхніх мощей з місць поховання до місць почитання відбуваються «численні зцілення, які прочани отримують завдяки молитвам до праведників чи торканню до їхніх мощей». Це є «ще одним підтвердженням перемоги Бога крізь час і простір над стражданням, хворобами та смертю»(620).

Сумні статистичні успіхи

В Україні практично кожного тижня чути про прибуття мощей святого з одного міста в інше або з Греції, Італії чи Афону в Київ, Львів і інші більші та менші центри. В червні 2011 року один з авторів православного українського сайту питав: «Гастроли с мощами. Как быть?». Увесь негатив, на його думку, зводиться до двох пунктів: комерційного виміру питання і псевдохристиянського розуміння почитання святих. Відвідини мощами численних місць це річ «відносно нова в православній традиції», а їхній фінансовий результат породжує досадне порівняння до «турів» і «гастролей». А почуте від бажаючих поклонитися мощам веде до висновку, що «люди йдуть зовсім не для того, щоб покаятися і змінити своє життя в дусі і літері християнського вчення». Вони йдуть, щоб лікуватися:  „Щось у мене тиск скаче, але привезли мощі Пантелеймона Цілителя, то піду, може допоможе”». Буває й таке, що хтось «приходить сповнитися  „благотворних енергій” або зовсім неймовірне, коли  „бабки” й екстрасенси приходять набратися у мощей „сил” для своїх „зцілень”». Одного ігумена привело це до печального твердження, що «мощі святих почитають більше, ніж Господа нашого Ісуса Христа», а реакцією на його підказку, що побіч знаходиться сам Христос на престолі –  більше чудо, ніж святі мощі, –  було «звинувачення в модернізмі». Автор допису хоче все-таки негатив обернути на добро і пропонує, щоб той факт, що «людина сама, без примусу йде до храму» використати як нагоду до місіонерської проповіді, «викладаючи християнські істини і поборюючи суєвір‘я». Щодо фінансового аспекту, треба «бути реалістами» і знаючи, що уявлення про багатство Церкви є перебільшеним, отримані при нагоді відвідин мощами пожертвування призначити на реставрацію старих і будівництво нових храмів.

Щодо людських очікувань на зцілення, то нинішня ситуація в Україні, Росії та інших позначених суспільною несправедливістю і бідністю країнах, не різниться від того, що про Церкву в XIII ст. пише польський літургіст: «Розвиток культу реліквій був інтенсивним зокрема в XIII столітті. Цей культ полягав у почитанні і зловживанні, у вірі і забобонності, довірі і наївності, вірі і магічному думанні, прагненні здобуття, торгівлі і крадежі (...) Ці негативні явища треба сприймати в контексті безпорадності людини, її переживань як за сьогодення, так і за майбутнє. Історія культу реліквій – це історія людей з їхньою нуждою, а також надією. Святих трактували як приятелів Бога, отже і приятелів людей».

В «екуменічному» змаганні за найдивовижнішу форму мощіцентричного душпастирства перед ведуть, на жаль, греко-католики. У Бориславі є храм, де, за словами матеріалу в РІСУ, «зібралися півтисячі святих». Є 54 реліквії  «пов’язані із життям та смертю Ісуса Христа», часточка волосся Богородиці, оскільки «згідно із Євангелієм від Івана, апостоли Іван та Лука збирали волосся з гребінця та інші речі, які належали Пречистій»(sic!), а також «часточка ризи і посоха святого Йосипа». Не дивина, отже, що до бориславського храму «їдуть з усієї Західної України — і не тільки із Західної», «хтось приводить дитину, аби вберегти її від усього злого, хтось хоче з’єднати родину, для когось святі реліквії — остання надія на оздоровлення». Перше речення останнього абзацу РІСУ-вського повідомлення нагадує закінчення Євангелія від Івана: «Щоби описати всіх святих і дива, які вони творять, не вистачило б і ста сторінок». Продовження – це «класика» релігійності, яка породила Реформацію: «Кожен, хто приходить до церкви святої Анни, намагається знайти свого святого заступника». За розповідями душпастиря, «зцілення відбуваються регулярно. Є багато випадків, коли відступає навіть рак. Хворі приходили, молилися перед майбутньою операцією, а потім нові аналізи і знімки нічого не виявляли».

То не святі творять дива, а Бог. Тома Аквінський, який у XIII cт. «відчарував» реліквії, вчив, що не слід брати до уваги «сили», яка перебуває в мощах, бо то Господь дає воскресіння, а прах святих тільки «спрямовує» до Божого Провидіння. Щоб розповіді про вилікування навіть від раку перейшли зі сфери легенд до фактів, потрібні ретельні медичні аналізи, здійснені покликаними Церквою комісіями.

Церковна подія пов‘язана з мощами є в нашій частині Європи гарантією статистичного – і не лише – успіху. Знають це і греко-, і римокатолики, і, мабуть найдостеменніше, православні. Коли осінню 2011 року до Росії привезли пояс Богородиці, поклонитися реліквії прийшли мільйони. В самій Москві – 400 тисяч. Черга бажаючих перейти під реліквією сягала 6 кілометрів. Люди чекали кілька днів, але для VIP-персон була своя «прискорена стежка». Московський патріарх сказав, що «коли мільйони людей торкаються цієї святині, вистоюючи цілодобово в мороз і під дощем, то тим самим являється сила Святої Русі, яку багато хто вже вважав померлою, безповоротно втраченою». Насправді це показало не її силу, а слабкість. Бо коли поклонитися елементові одягу Богородиці приходить у Москві 400 тисяч людей, а в пасхальних богослужіннях бере там участь 150 тисяч москвичів, то це не є євангелізаційний успіх. Це катастрофа. І цей діагноз – екуменічний. Стосується як всіх католицьких Церков свого права, так і «не»- і канонічних православних. Якщо прибуття мощей збирає більше людей, ніж недільна «мала Пасха», тобто Божестенна Літургія, то є над чим призадуматися повноті місцевої Церкви.

Катехизм Католицької Церкви в секції присвяченій Народній побожності, цитуючи документ південноамериканської Асамблеї єпископів (Пуебля 1979), навчає: «Необхідна пастирська розсудливість, щоб підтримувати й зміцнювати народну побожність і при нагоді очищувати й скеровувати релігійне чуття, з якого виростають ці форми побожності, а також спрямовувати його до глибокого пізнання містерії Христа. Виконання цих форм побожності підпорядковане опіці й оцінюванню єпископів та загальним нормам Церкви»(1676).  Святому Августину належить відомий вислів: «Одного навчаємо, інше мусимо толерувати». Є однак межі для цієї толерантності. Чи не настав момент, щоб в УГКЦ – коректність не дозволяє говорити про інших – впровадити мораторій на всі, крім тих пов‘язаних з посвяченням храмів і поверненням з місць мученичої смерті, події, в яких вживається мощі?  Бо як волосся Богородиці і посох святого Йосипа мають допомогти у глибокому пізнанні містерії Христа?

О. Богдан Панчак

Бібліографія:

Stanisław Celestyn Napiórkowski, „Czy katolicka Polska głosi prawosławną teologię ikony?” в:  „Matka mojego Pana” s. 144-154, Opole 1988.

 „Porównanie wyznań: rzymsko-katolickiego, prawosławnego, ewangelicko-augsburskiego, ewangelicko-reformowanego”, Konsystorz Kościoła Ewangelicko-Reformowanego,  Warszawa 1988.

http://2010.orthodoxy.org.ua/node/26580

Ks. Bogusław Nadolski TChr, „Relikwie”, в: „Leksykon liturgii”, Pallotinum – Poznań 2006.

http://risu.org.ua/ua/index/exclusive/kaleidoscope/45319/

"Kалендар Благовіста 2014 р."

Періодичне воскресіння України

https://www.nasze-slowo.pl/periodichne-voskresinnya-ukrayini/

В закінченні передостаннього абзацу редакційна коректа змінила «принцип допоміжності» на «принцип допомоги». «Допоміжності» не фіксують ще словники, так само як «субсидіарності»( пол. pomocniczości), поняття важливого в католицькій суспільній науці і у функціонуванні європейських держав.

То само стосується вживаного в Катехизмі УГКЦ «переображення», яке не відповідає словниковій нормі, але краще віддає сенс ідеї.  

Голівудська літургійна реформа?

( До Тижня Подружжя в Україні - www.marriageweek.org.ua )

         Подружжя, з-посеред усіх таїнств, найсильніше пов`язане з до- і позахристиянськими уявленнями і звичаями. Так само винятковим є вплив, який результат звершення  цього таїнства – християнська сім`я, має на стан Церкви і суспільства. Усвідомлюючи цю істину і бачачи драматичні статистичні дані, за якими в Україні розпадається понад половина шлюбів, єрархи УГКЦ в Україні, зібрані 6 грудня 2002 р. у Львові на сімнадцятій сесії Синоду Єпископів Києво-Галицької Митрополії УГКЦ, видали ряд постанов присвячених справам родини. Одна з них проголошувала: «З 1 січня 2004 року поручити парохам проводити обряд Заручин один місяць перед уділенням Тайни Вінчання. До вказаного часу цю старовинну практику рекомендовано втілювати». Але вже в постановах вісімнадцятої сесії згаданого Синоду, проведеної у Львові 19 березня 2003 року, читаємо: «Доручити Владиці Глібові (Лончині) літургійно опрацювати окремішній обряд Заручин». А двадцята сесія (30 липня 2003р.) в постанові н-р 3 проголошує: «Чин Заручин (благословення наміру одружитись) можна проводити не менше аніж за три місяці до дня уділення Святої Тайни Вінчання. Заручини можуть відбуватись як у храмі, так і вдома». Пункт 4  в свою чергу доповнює попередній: «Доопрацювати питання форми та застосування чину Заручин засягнувши думку досвідчених душпастирів».

         Не підлягає сумніву, що встановлення посередніх етапів на дорозі до остаточного «так» в таїнстві вінчання, може тільки допомогти майбутнім супругам дозріти до прийняття свідомого рішення. Тому-то мотивація, яка стояла за постановою XVII сесії Синоду, є зрозумілою. Практична її реалізація виявилась однак неможливою за актуального стану літургічного Чину Вінчання, що вимусило наступну постанову, вже на XVIIІ сесії Синоду. В чому полягає згадана перешкода довідуємось з Інструкції застосування літургійних приписів Кодексу Канонів Східних Церков (укр. вид. 1998 р.), виданої римською Конгрегацією Східних Церков. В нр. 85 читаємо: «Особливе значення обряду заручин полягає в тому, що він є виявом згоди майбутніх супругів, в той час як вінчання має на меті безросередньо ввести їх у повноту подружнього життя. Зміст обряду заручин передбачає не лише просту обіцянку, а радше стале зобов`язання. Тому заручини не варто здійснювати поверхово чи на початку планів про одруження». Інструкція констатує, що «у практиці, яка існує століттями і ще використовується у багатьох Церквах, заручини, які часто називають “обрядом обручок”, звичайно відбуваються  разом із шлюбним обрядом, який називають “чином вінчання”. До «багатьох Церков» належить і наша, в сакраментальній практиці  якої заручини нерозривно пов`язані з Чином Вінчання.  XVIIІ сесія доручила владиці Глібові опрацювати «окремішній обряд Заручин», XIX не проголошує схвалення такого обряду, отже постанову н-р 3 сесії ХХ про Чин Заручин слід розуміти так, як подано в дужках – це просто благословення наміру одружитись. Але дозвіл проводити це в храмі родить побоювання, що для декого може це не бути тільки – за словами Інструкції – обіцянка, що «не дає підстав вимагати здійснення подружжя». Насправді потрібне є «доопрацювання питання форми та застосування чину Заручин», в  якому можна  використати – як заохочує Інструкція – досвід інших Церков, де існують «особливі літургійні обряди для перших кроків реалізації проектів про одруження – менш серйозні і менш дефінітивні».

Шлюб з громадою?

         Отець Мігуель Аранц, видатний літургіст, пише, що Чин Шлюбу не простий, що складається з двох частин, а по суті з двох окремих чинів, які мали різну назву, залежно від суспільного ладу даної епохи. Але вже в часах Симеона Солунського (†1429) Заручини і Вінчання становили один чин. В дисертації захищеній у 1977 р. в римському Папському Східному Інституті Anne Schwerdtfeger показала, що подвійний обряд шлюбу – постійне явище всіх народів протягом історії, включно з єврейською, римською і візантійською традицією. Перший чин відповідає шлюбові заключеному в лоні родини, вужче або ширше прийнятої. В більш зорганізованих общинах другий чин відповідає праву племені або держави контролювати, чи даний шлюб відповідає всім вимогам законності. Таким чином перший, родинний чин, це вже справжній шлюб, а не тільки його  обіцянка; але без другого чину молоді не мали б права на спільне проживаання. Вінець, на думку дослідниці, означає дозвіл на дітородження.

         Суспільний нагляд за новоствореною сім`єю був, а в деяких місцях надалі є фактом. Ізабела Вукраба-Рильська в «Соціології польського села» пише: «З огляду на велике значення, заснування нової сім`ї підлягало прискіпливому конролю з боку громадської думки, яка володіла також багатьма санкціями щодо тих, які порушували встановлений порядок. Ще в шістдесятих роках ХХ століття поблизу Лодзі молоді, котрі замість справити гучне весілля вирішили призначити гроші на атракційну пошлюбну подорож, після повернення були обкидані камінням і змушені поселитися деінде». До згаданих «деяких місць», де імпозантне весілля є справою честі, належить Бойківщина. Томаш Косєк в альманасі карпатському «Płaj» (36/2008) надрукував результати своїх польових досліджень проведених в турчанському районі львівської області. В поголгоспному селі, якому надав фіктивну назву «Полонинське», голова сільради готує весілля свого найстаршого сина. Як каже бойко – це  «неабиякий захід», в проведення якого вкладається багато зусиль і коштів, щоб «не стати посміховищем для всього села». Власне кажучи – це два весілля, бо після першого у молодого, на другий день всіх гостять у молодої. Польського дослідника вразила кількість алкоголю, акцизного і домашнього, – літр на голову учасника. Згадує він однак, що старші жителі Полонинського підкреслювали багаторазово, що колись вистачала пляшка на голову, і пили не, як нині, зі склянок, а з чарок. Косєк констатує: «Можна сказати, що зорганізування весілля для значної частини мешканців села є просто необхідним, щоб отримати згоду(акцептацію) місцевої суспільності і немовби підтвердження нею дійсності подружжя. Шлюбу без весілля ніхто в Полонинському не трактує серйозно». Що з самим шлюбом, з Чином Вінчання? Поляка шокувало те, що побачив. В п`ятницю о восьмій вранці в церкві були молоді, свідки, два священики і п`ять осіб з найближчої родини. Зивувало його і те що почув: «То тільки така формальність. Набагато важливішим є весілля». На фотографії видно східнохристиянський храм і візантійських служителів, годі отже відгадати, грекокатолики вони чи православні. Але «приватизація» Вінчання в практиці УГКЦ в Україні є фактом, який треба змінити.

Голівуд наш насущний

            З іншого роду проблемами маємо справу в зурбанізованих середовищах, де предметом турботи є не суспільний нагляд і збереження вірності традиції, а дотримання кроку попкультурній моді. Її стандарти визначають голівудські романтичні комедії. Жінки хочуть, щоб батько вів їх до престолу, щоб наприкінці священик сказав «а тепер можеш поцілувати молоду». А коли молодята розчаровані тим, що під час Вінчання священик не питає, чи хтось знає про перешкоди для подружжя, тоді багато ведінгпланерок – каже одна з них Магдалена Пйотрович – проклинає американські фільми. То пригноблює, то болить, але водночас є докором. Немов неграмотні, відсталі дикуни сліпо, в якомусь почутті меншовартості люди наслідують штучні, целулоїдні зразки. Батько в давнину справді приводив молоду нареченому додому. Але це відбувалося в часах, коли він як pater familias був володарем життя і смерті як своїх дітей, так і решти інвентару, і як вів ялівку на торг, так і дочку до чоловіка,  якого то він вибрав. Привернення такого звичаю – анахронізм і, якоюсь мірою, відмова від власної – жінки – волі і прагнення підкреслити автономність свого доленосного рішення. З поцілунком простіше, бо колись цілувались/обнімались на Божественній Літургії всі, також миряни, і ще митрополит Могила захищав поцілунок між молодятами в полеміці з Саковичем. А очікувати, що священик щойно під час звершування таїнства питатиме про перешкоди, можуть хіба тільки ті, які внаслідок передозування романтичних комедій кваліфікуються вже на довшу терапію.

         Все тут написане не є боротьбою з вітряками. Автор цих рядків, перебуваючи в США був свідком вінчання, де батько привів молоду, вже до тетраподу, де почався Чин Заручин, а пізніше – в результаті невизначеності нашої практики – була і спільна чаша для молодят, і святе причастя, бо вінчання було сполучене з Божественною Літургією.  

         Літургічні питання є нині немов гаряча картопля, а наша Церква   в іпостасях відповідальних органів,  піходить до них – і не є тут винятком –мов пес до їжака. І залишається тільки висловити надію, що це зміниться. Але не чекаючи на це, треба робити все, щоб молодому поколінню не меблювали голів голівудські сценаристи.

О. Богдан Панчак

("Благовіст" 5/2010)

        

Kresy poza Europą?

„Utrzymuje się koncepcja, że Ukraińcy nie są normalnymi istotami ludzkimi” – tak amerykański historyk Timothy Snyder w artykule dla „Frankfurter Allgemeine Zeitung” skomentował stanowisko niektórych niemieckich polityków wobec Ukrainy. Nie znam mocniejszej krytyki pod adresem Zachodu za traktowanie Ukrainy.

Snyder napisał to przed wystąpieniem premiera Węgier, domagającego się autonomii dla zakarpackich Węgrów. Victor Orban też uważa, że Ukraińcy nie są normalnym narodem europejskim, dlatego wymaga specjalnych praw dla swych współbraci.

W jakimś sensie wszystko bierze się od nazwy. Skąd pochodzą słowa „Ukraina”, „Ukraińcy”, pytają językoznawczynię słuchacze audycji „Co w mowie piszczy” w programie trzecim Polskiego Radia. „To rzadki przykład zjawiska, gdy nazwa pospolita staje się nazwą własną” – odpowiada prowadząca. I podaje popularną w Polsce etymologię – ziemie u kraju, na skraju, miejsce odległe, kraj leżący na granicy, kresy. I jeszcze w połowie XX wieku w jednej powieści można było przeczytać, że „zawsze mówiło się o tym polu – znowu muszę iść na tę ukrainę”. Wniosek może być tylko jeden – nazwę tej części kuli ziemskiej i jej mieszkańcom nadali sąsiedzi.

Natalia Jakowenko, wybitna ukraińska historyczka, twierdzi, że słowo „Ukraina”( po raz pierwszy użyte w ruskim latopisie w 1187 r.) jest synonimem pojęcia „kraina, kraj”,  pochodzącego od prasłowiańskiego *krajь czy *ukraj, czyli „wyodrębniony kawałek ziemi, oddzielona część terytorium”, szerzej – „pewna jednostka terytorialna”.  Niepodważalne według niej dowody takiej semantyki słowa „Ukraina” dał Serhij Szechułyn, zestawiając staroukraiński przekład Ewangelii Peresopnickiej (1561) z tekstem greckim, łacińskim i czeskim. Odpowiednikiem słowa „ukraina”, jakie często używał tłumacz (np. „I chodył po wsej ukraini Iordanskoj”), było greckie chora, łacińskie regio albo fines i czeskie krajina albo končina.

Ukraińcy sami się nazwali. I sami będą też musieli się wyzwolić od tych, którzy odmawiają im prawa do samostanowienia. Na szczęście mogą liczyć na głos Snydera i innych uczciwych badaczy dziejów i komentatorów spraw bieżących. Byli niemieccy kanclerze mają dużo petrowaluty, ale coraz mniej szacunku w oczach zwolenników demokracji i równych praw wszystkich narodów.