Відкритий лист до громади храму Стрітення Господнього у Львові

4 червня 2019 року виповниться 30 років від перших напіввільних парламентських виборів в Польській Народній Республіці, в результаті яких почався процес падіння комуністичної системи в Центральній і Східній Європі. Це принесло також позитивні зміни для греко-католиків у Польщі, які від закінчення Другої світової війни були Церквою без єрархії і структур, існуючи практично поза правовою системою. В липні 1989-го року папа Іван Павло ІІ призначив о. митрата Івана Мартиняка єпископом-помічником Примаса Польщі для греко-католицьких вірних, а в січні 1991 року, вже в демократичній  державі, відновив після 45-ти років Перемиську єпархію. Згідно з підписаною у лютому 1991 року угодою, катедральним собором відновленої єпархії на п’ятилітній період (на час будівництва нового храму) мав стати костел Кармелітів босих, колишній престольний перемиський храм.

13 квітня 1991 року відбулася інтронізація нового Перемиського єпископа. Але не до тимчасового греко-католицького собору. Бо в ньому закрилася група протестувальників, сформована у Громадський комітет оборони костела кармелітів. Конфліктові, джерелом якого насправді був бунт римо-католицьких мирян проти рішення їхньої єрархії, поклав край папа Іван Павло ІІ, передаючи на власність перемиській єпархії гарнізонний костел Найсвятішого Серця Христового. У проповіді, виголошеній в цьому храмі 2-го червня 1991 року, папа сказав: «Я дуже бажав би, щоб цей храм, в якому донедавна спочивали тлінні останки єпископа Юзефа Пельчара, сьогодні блаженного, великого апостола поєднання і гармонійної співпраці двох обрядів, був закликом для всіх поколінь: треба спільно будувати єдину, святу, соборну і апостольську Церкву, незалежно від того, до якого обряду належимо». 

Однак ми зробили б велику помилку, якби  на латинсько--греко-католицькі і польсько-українські стосунки на початку 90-их дивилися тільки крізь призму Перемишля. Бо коли в місті над Сяном, при неоднозначній позиції латинського монашества і духовенства, частину мирян опанував дух ворожнечі до співгромадян іншої традиції, в Любліні, в Духовній Семінарії і в Католицькому Університеті на першому році формацію до священства проходило перших десять семінаристів з України. Церква скерувала їх до гостинного  Любліна саме тому, що в місцевій семінарії від 1965 року навчалися греко-католицькі семінаристи з Польщі. Серед тих, хто в 1990 році в Любліні  почав і в 1996 закінчив формацію і студії, був святої пам‘яті о. Василь Поточняк.  Випускники родом з України, яких до сьогоднішнього дня понад 110, працюють як душпастирі в Казахстані і в Італії, як парохи і сотрудники в Україні, як викладачі в духовних семінаріях і університетах. 

З плином часу греко-католики у Польщі практично в усіх місцях, де жили споконвіку і де в 1947 році депортував їх тоталітарний комуністичний режим, мали вже свої храми. У Перемишлі держава повернула у власність Перемиської архиєпархії будівлю Духовної Семінарії, включно з каплицею, і єпископську палату.  Проте від кількох років наші владики наново мусять просити римо-католицьких єпископів, щоб надали нам можливість звершувати Божественні Літургії в їхніх храмах. Ідеться очевидно про ті місця, в яких з’явилися тисячі заробітчан з України, і в яких не було греко-католицьких структур, або,  як у Варшаві, були вже надто малими. Владика Богдан Дзюрах, секретар Синоду єпископів УГКЦ, промовляючи у березні 2019-го року у Варшаві на пленарному засіданні Конференції єпископату Польщі сказав: «Ці люди прибули до Польщі в пошуках засобів для виживання. Завдяки відкритості сердець і католицьких храмів, через творчу співпрацю наших єпископатів, можемо допомогти їм отримати досвід зустрічі з живим Богом, який є Любов’ю».

Чому згадувати відносно далеке минуле, яке стосується географічно далеких від Львова місць в листі присвяченому проблемі з одним львівським храмом? Також тому, що напруження між греко-католицькою більшістю і латинською меншиною в Україні, рикошетом найміцніше б’є по конфесійній меншині в сусідній державі. Не слід також забувати, що при числі заробітчан з України, яких у Польщі вже більше мільйона, про охоплення душпастирською опікою потенційних десятків тисяч греко-католиків годі думати без подальшої допомоги з боку Римо-Католицької Церкви. 

Віруючі люди повинні однак насамперед питати себе, чи будують єдину, святу, соборну і апостольську Церкву, незалежно від того, до якого обряду належать? Безперечно закритість сердець і відсутність співпраці між єпископами, духовенством і мирянами різних народів і церковних традицій ніколи не сприятиме отриманню досвіду зустрічі з живим Богом, який є Любов‘ю. Це стосується як Перемишля, так і Львова. І взагалі кожного місця, де Христову Церкву трактується інструментально. 

Ваша турбота про храм на вулиці Винниченка 30а, який Ви перейняли в 1992 році і рятували від руйнування, є свідченням високої християнської культури. Нові обставини вимагають однак ще більшого подвигу. 

Парадоксально трапляється так, що меншини, попри буває що й непримиренні різниці між їхніми основними спільнотами, мають здатність зрозуміти проблеми свого «дзеркального відбиття». Уявімо, що в Перемишлі польська держава повернула греко-католикам будівлю колишньої Духовної Семінарії, але без каплиці, яку кільканадцять років раніше перейняла громада римо-католиків. Вони врятували її від занепаду, вклали в ремонт свої кошти, привернули до літургійних функцій, достосовуючи до вимог латинської традиції.

Так не було. Але якби в Перемишлі такі римо-католики в момент повернення державою греко-католикам їхньої колишньої власності сказали: «і ми передаємо вам те, що належало до ваших предків», то був би це досвід зустрічі з живим Богом, який є Любов‘ю.

В опублікованому в інтернеті Рекурсі пишете, що ядро Вашої громади становлять «активні, прогресивні люди», що появляються нові – «добровольці, волонтери, які захищали Україну від російської агресії». Так, це справжні герої, які ризикували життям на війні з реальним ворогом. В 1991 році у Перемишлі зав’язався комітет, який хотів боронити костел і польськість  міста перед фантомним противником. Не можна йти тим шляхом, зокрема в актуальній ситуації, яка склалася в Україні. 

Передаючи Римо-Католицькій Церкві храм на вул. Винниченка, 30а покажете, що свідчення наших мучеників і ісповідників віри приносить плід: їхні духовні діти стають спроможними на великодушні жести.

о. Богдан Панчак

Люблін

"Нові і гарні"

У славській церкві вже нема розписів з початку ХХ століття. Але, за словами пароха, громада хоче зробити «інші розписи – нові і гарні». Що є «гарним» для сучасного греко-католика з Галичини? Буде як в іспанській Уельві, в першому, новозбудованому заробітчанами храмі? У вітражі зображено Христа милосерднего, без яких-небудь спроб надати оригіналові іконні риси.( http://bogdanpanczak.blogspot.com/2015/10/blog-post_21.html ) 

«Чи потрібні нам пам’ятки? Хто з нами буде рахуватися, якщо ми самі не вміємо поцінувати своєї спадщини?» - питав Василь Слободян у 2009 році – https://www.nasze-slowo.pl/problema-zberezhennya-ukrayinskoyi-der/  Вже десять років мучить мене цей висновок автора:   «Якщо пожежі початку 90-х років ще можна віднести до випадкових – від свічки, від грому, від електричної мережі, то останні пожежі явно підпали, щоб замести сліди грабунку, щоб… збудувати нову церкву, а біля неї і собі щось увірвати».

У «Двох царствах» священномученик Григорій Хомишин передає зміст листа від владики Миколая Чарнецького: «Вчера т.є. 22 лютого [1932] я був у св. Отця і він казав передати Вашому Преосв. ось що: Признаю і узнаю великі заслуги Преосв. Хомишина, ревно старається о оживлення духа вірних поза св. Літургією; воно конечно для народа, для якого стрій чисто літургійний є „ il libro chiuso” – замкнена книга, але його послання „о візантинізмі” св. Престол не апробує». 

Те що сталося в Славську є фрагментом більшого цілого. Власна східнохристиянська традиція стала для греко-католиків„ il libro chiuso”. Сучасні наслідувачі священномученика Григорія не уявляють Великого посту – і навіть неділь П’ятдесятниці – без Хресних доріг, почитання Богородиці без процесії Вервиці, оточення храму без (кічоватих) статуй. Перелік міг би бути довгим.

Пора це усвідомити. І почати протидію. Від чого? Хоча б від другого, виправленого видання «Інструкції застосування літургійних приписів Кодексу Канонів Східних Церков». Там мовиться ясно, якими хоче бачити Вселенська Церква східних католиків:  «їхні літургії, відновлені з більшою автентичністю і життєздатністю, усуваючи те, що їх спотворювало, могли би бути найкращою вихідною точкою для зростання їхньої специфічності, з якої можна було б черпати слова і жести, здатні хвилювати серця та освітлювати розум сучасних вірних»(16). 

Поки таке не станеться наші серця хвилюватимуть варварські зміни старого на «нове і гарне».

Lubelskie Bizancjum

W naszej seminaryjnej kronice pod datą 27 kwietnia 1989 r. widnieje wpis w języku ukraińskim: „Jestem bezgranicznie szczęśliwy, że mogłem namalować ikonostas do Waszej kaplicy”. 

Trzydzieści lat od wykonania tego zapisu, dzięki determinacji dr Krystyny Czerni, która niestrudzenie opracowuje i wydaje spuściznę prof. Jerzego Nowosielskiego, dysponujemy licząca już sporo pozycji biblioteką prac poświęconych krakowskiemu artyście.

Lubelski wątek w jego biografii, po wydanej w roku 2015 „Tece Lubelskiej 5” (Krystyna Czerni, Jerzy Nowosielski w Lublinie, Warszawa-Lublin-Kraków 2015), doczekał się „lśniącej” edycji w formie wspaniałego albumu, w którym miasto nad Bystrzycą dołączono do Podlasia, Warmii i Mazur (Krystyna Czerni, Nowosielski – sztuka sakralna. Podlasie, Warmia i Mazury, Lublin, Białystok 2019).

W roku 1992 Nowosielski pisał o bardzo złej sytuacji sztuki w Polsce. Stwierdzał wręcz, że nikt sztuki na przestrzeni dziejów tu nie kochał. Bo „zawsze tę sztukę, od architektury po malarstwo, od czasów Jagiełły, bo dalej nie pamiętamy, inni u nas robili. A to Rusini, a to Niemcy, a to Włosi, znów Rusini i znów Niemcy. Na nich było zamówienie społeczne, na nich były pieniądze, ale na nas, na naszych biednych malarzy, twórców portretu sarmackiego, i tak zwanej szkoły polskiej, wspaniałej syntezy baroku i renesansu z tradycją ikony, pieniędzy ani zwyczajnego ludzkiego szacunku w Polsce przedrozbiorowej nigdy nie było” („Co Pan robi” w: Jerzy Nowosielski, Zagubiona bazylika. Refleksje o sztuce i wierze. Wstęp i redakcja Krystyna Czerni, Wydawnictwo Znak, Kraków 2013, s.328). 

W białostockim albumie znajdujemy opinię Zbigniewa Strzałkowskiego z roku 1964: „Od czasów pierwszych Jagiellonów, którzy otoczyli szczególnym mecenatem sztukę ruskich mistrzów, również na ziemiach etnicznie polskich, dopiero w osobie Nowosielskiego odkrywamy kontynuatora tej pięknej twórczości plastycznej, zaskakującej swą prostotą formułowania zawiłych nieraz spraw dogmatycznych, urzekającej odmiennym stylem opisywania scen ewangelicznych”.

Gdy pamięta się o niezrealizowaniu projektu polichromii w kościele akademickim KUL, w opracowanie  którego, co podkreśla K. Czerni, „artysta włożył sporo pracy, co nie zawsze było regułą”, łatwiej zrozumieć jego entuzjazm, z jakim zareagował na prośbę  o stworzenie ikonostasu do neogotyckiej kaplicy w lubelskim seminarium, w której modlili się greckokatoliccy alumni. Przecież chodziło o miejsce oddalone o kilkaset metrów od zamku, na którym za Jagiełły Rusini gotycką kaplicę przyozdobili wschodnimi freskami.  

Trzydziestolecie seminaryjnego ikonostasu przypadło w 450-lecie Unii Lubelskiej. W roku 1997 Nowosielski na pytanie „dlaczego warto przyjechać do Lublina” odpowiedział: „Dlatego, że  to jest miasto, w którym podpisano unię polsko-litewską”, które „przechowało w sobie elementy struktury polskiego państwa wielonarodowościowego”. Do spuścizny „Bizancjum Lubelskiego”, do „ducha tego miasta” mistrz Jerzy, jak sam powiedział, „przyłożył rękę” malując ikonostas w kaplicy Seminarium Duchownego. 

Przemawiając w roku 1987 na KUL  św. Jan Paweł II powiedział, że Lublin to miasto, które „posiada swą historyczną wymowę. Jest to nie tylko wymowa unii lubelskiej, ale wszystkiego, co stanowi dziejowy, kulturowy, etyczny i religijny kontekst tej unii. Cały wielki dziejowy proces spotkania pomiędzy Zachodem a Wschodem. Wzajemnego przyciągania się i odpychania. Odpychania — ale i przyciągania. I proces ten nie jest zakończony”. 

Dwa lata później o sile przyciągania zaświadczyła obecność Nowosielskiego.

Ostatnie lata przyniosły niestety zbyt wiele dowodów na żywotność siły odpychania.

Ciąg dalszy – tylko czego – nastąpi.

(O Jerzym Nowosielskim także tu: http://seminarija.pl/ikonostas/prof-jerzy-nowosielski)