środa, 21 grudnia 2016

Свідома настанова



Українці в польському медійному просторі то не тільки побратими тих, що їх В. Смажовський показав в своєму фільмі «Волинь». Це також, а чим більше часу минає від прем‘єри кінострічки передовсім, сотні тисяч заробітчан, без яких не було б кому збирати польських яблук, вирощувати польських печериць і так далі. Крім тих, хто приїздить сюди на сезонні роботи, дедалі більше таких, що Польщу обрали як місце постійного проживання. Від наших парохів у великих містах чую, що благословення придбаних новоприбулими помешкань стало щоденністю. Статистики ріелторів це підтверджують.

Вроцлав є одним з таких міст. Підтверджує це Юрій Андрухович: «Кількість українців у Польщі вже просто приголомшує. Я пишу ці рядки з Вроцлава, де це, мабуть, особливо відчутно». Письменик чув, як «будівельники на риштованнях масово перегукуються українською», а знайомий показав йому «велетенські літери на одному з вищих поверхів показного офісного центру: „Бачиш цю фірму? Це львів'яни, львівська IT-компанія, одна з найкрутіших в Європі. Тепер це вже не львівська — це вроцлавська IT-компанія”».

В цьому ж Вроцлаві, де, як пише Марко Сирник в «Нашому Слові» (51/2016), в школах навчається 500 учнів, громадян України, і певно кількадесять, які над Одрою є внаслідок «Вісли», треба було зібрати 12 декларацій, щоб утворити окремий (український) клас в одній з початкових шкіл. Складено... одну.

Причини відмови з боку обидвох підгруп в дечому певно подібні, в дечому різні. Щодо громадян України справдилося те, що владика Ігор Ісіченко сказав нещодавно в Лювені, на конференції  «Постать священика та душпастирське служіння для українців у Бельгії: надбання та перспективи»: 

«Четверта хвиля еміґрації ставить Церкву перед новими викликами. Попри свою строкатість, вона якісно відрізняється від попередніх ґенерацій як за мотивами виїзду на Захід, так і за освітою, культурними запитами, релігійними поглядами. Ностальгічні спонуки приходу до українських громад заступилися свідомою настановою на асиміляцію. Для успішного бізнесмена чи програміста належність до етноконфесійної спільноти втрачає роль соціяльного ліфта; швидше навпаки – сприймається за тягар, що заважає особистому зростанню. Політкоректна атмосфера неоліберальної цивілізації унеможливлює публічне маніфестування своєї релігійности, а відтак стимулює її приховування, що може перерости у втрату зовнішніх ознак належности до Церкви. Офіційне членство в парафії, належність до мирянських організацій, спів у церковному хорі, навіть участь у недільній та святковій літургії витісняються з системи життєвих пріоритетів».
 
Греко-католикам в діаспорі варто задуматись над тим, що харківський  єрарх сказав про ризики і шанси наших парафій в мультикультурному суспільству (http://kyrios.org.ua/news/world/25047-arhiepiskop-igor-isichenko-pro-ukrayinske-tserkovne-sluzhinnja-i-rol-sluzhitelja-na-poselennjah.html).

Церква в Україні, в контексті попереднього тексту в цьому блозі, повинна спитати, чому присвятити більше уваги: гендерній ідеології, чи легкості, з якою емігранти зрікаються належності до етноконфесійної спільноти?

poniedziałek, 19 grudnia 2016

Другий фронт



Від глав держав до церковних предстоятелів всі згідні в тому, що корупцію в Україні можна порівняти до війни. Президент Литви пані Грібаускайте: «Електронне декларування засвідчило, що вам слід зробити величезний прорив у боротьбі із корупцією, яка іноді більш небезпечна для вашої країни, ніж навіть війна на вашій території». «Головною проблемою України є не війна, а корупція. Тому ми вважаємо, що корупція – це ворог України номер один» – вважає глава УПЦ КП патріярх Філарет. Глави УГКЦ саркастично констатує: «Чомусь безпрецедентна кількість освічених політиків і економістів сама по собі не рятує нас від корупції, яка точить кров нашого суспільного організму». Професор історії Ярослав Грицак: «У нас один ворог на фронті – це Росія, а другий між нами – це корупція». 

Голосом УГКЦ у справі корупції стало послання від 6 квітня 2016 року. Синод Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства аналізує в ньому лихо корупції та пропонує практичні кроки боротьби з нею, між іншим, введення «Книг чесності», «в яких будуть записані імена людей, котрі добровільно та урочисто відмовляться від давання та приймання хабарів чи здійснення інших корупційних дій». Рік 2016 був багатий на церковні події, внаслідок чого антикорупційне послання стало просто одним з численних докуметів.

А першого дня останнього місяця 2016 року оприлюднено «Послання Синоду Єпископів Києво-Галицького Верховного Архиєпископства УГКЦ стосовно небезпеки гендерної ідеології». Порівняння двох докуметів веде до несподіваного висновку: той, який стосується війноподібного лиха нараховує 11882 знаки, а присвячений ідеології, яка для 99 відсотків громадян України є абстракцією, - 24 570 знаків.

Не заперечую ризиків, які пов‘язані з особливим підходом до питання людської статевості, що йде з Заходу. Але на цьому ж Заході мають ясну свідомість того, якими є найбільші українські проблеми. Патріарх Лісабону кардинал Мануель Клементе, який гостив східних католицьких єпископів, сказав:  "Ми знаємо, чому ваші люди покидають свою землю. Тому що вони перебувають в тяжких умовах: корупція, відстунітсь праці, нестабільність. Ми не повинні забувати про те, що відбувається в Україні, ми знаємо про війну і велику кількість біженців. Будемо сподіватись, що мирні угоди зможуть вирішити цей конфлікт"

Психологічно це зрозуміло: незрівнянно легше розкритикувати ідеологію, яка ледве починає проникати в Україну, ніж запропонувати щось конкретне, здатне бодай почати боротьбу з хворобою, яка, на жаль, здається невиліковною. 

Може помиляюся, але здається мені, що в Україні нагальною проблемою, якій треба присвятити двічі більше уваги ніж корупції, не є те, що «людині пропонується не обмежуватися своєю біологічною статтю чоловіка або жінки чи навіть суспільною роллю чоловіка або жінки, а натомість обирати свій гендер і гендерну роль серед множини можливостей (різні гендерні ідеологи називають від кількох до десятків таких ролей − наприклад, гетеросексуальну, гомосексуальну, транссексуальну, андрогінальну, бігендерну, агендерну тощо)». На мою думку найбільші проблеми українських чоловіків не полягають у множині можливостей: http://bogdanpanczak.blogspot.com/2015/04/blog-post.html
 
Вже три роки українське суспільство живе в стані перманентної напруги. Критика гендерної ідеології схожа на боротьбу з вітряками, яка до всіх страхів може ще додати моральну паніку. Перед лицем корупції Церква відчуває свою безпорадність. Це болісний момент. Але треба усвідомити, що Україна знелюднюється не через загрозу гендерної ідеології, а практику корупції. Для Церкви боротьба на цій війні це бути або не бути.







niedziela, 11 grudnia 2016

Ortodoksyjna postprawda



Nie pierwszy raz można odnieść wrażenie, że biskup przemysko-gorlicki Polskiego Autokefalicznego Kościoła Prawosławnego Paisjusz pełni rolę harcownika w stosunku do grekokatolików. O jego wniosku na Soborze Panprawosławnym pisałem tu http://bogdanpanczak.blogspot.com/2016/06/destrukcja.html
 
Niedawno zaś w kilkudziesięciominutowym wywiadzie dla rosyjskiego kanału Sojuz następca biskupa Adama na katedrze przemyskiej powtórzył znane już opinie polskich prawosławnych hierarchów o grekokatolikach, dodając rzeczy do tej pory niesłyszane. Nieodparcie nasunęło mi się porównanie do pewnego rosyjskiego polityka, który, jak mówią znawcy, wypowiadając niesłychane rzeczy, w istocie wyraża to, o czym myśli Kreml. Dla metropolity Sawy Kościół greckokatolicki nie istnieje, biskup Paisjusz ma jeszcze radykalniejsze zdanie. 

Rosyjski kanał zrealizował postawiony cel. Grekokatolicy ukazani zostali w demonicznym świetle, Rosyjski Kościół Prawosławny jako Kościół miłości, a Białorusini, Ukraińcy i Rosjanie to jedna całość. Crescendo deprecjonujących sądów doprowadziło władykę Paisjusza do kulminacji: tocząca się w sądzie sprawa o świętą górę Jawor rodzi wątpliwości, czy unici są w ogóle chrześcijanami. 

Dla biskupa przemysko-gorlickiego Kościół greckokatolicki nie istnieje, jest tylko obrządek w łonie Kościoła rzymskokokatolickiego. Minimum logiki każe tedy wątpić w chrześcijańskość łacinników. Ale kto w czasach postprawdy przejmuje się logiką. 

W rozmowie czterokrotnie pada określenie „straszna unia”. Świętą Ruś odmienia się przez wszystkie przypadki, jak i święte prawosławie.  Raz przywołuje się miłosiernego Pana Boga. Ani razu nie pada imię cieśli z Nazaretu. Znak czasu. Eklezjocentryzm grozi wszystkim konfesjom. Kościół prawosławny jest liderem w tym szaleńczym pędzie.