Дива і приземленість

Доволі швидко після Останнього цілування покійного Блаженнішого Любомира  Катерина Щоткіна, одна з найкращих аналітиків церковної дійсності в Україні, представила (https://dt.ua/internal/ugkc-pislya-guzara-u-poshukah-svogo-shlyahu-245827_.html)  своє бачення викликів, перед якими станула УГКЦ, коли відійшов у вічність  «гарант її благополуччя». Цей поспіх спричинений, за її словами, тим, що «багатьох стало тривожити питання майбутнього Української греко-католицької церкви». Міркуванням Щоткіни про екуменічний і внутрішньокатолицький контекст діяльності УГКЦ годі відмовити у влучності. Зате висновки щодо єпископів, насамперед первоєрархів, занадто «по-світськи» спрощені до чорно-білої схеми.

Ці два речення віддають думку журналістки: «На тлі Гузара нам бракує в чинному Патріархові відкритості до світу й широти обрію, що задає перспективи росту або хай навіть мрію. Він діловитий, практичний і тому, можливо, здається сухуватим та трохи приземленим. Але хоча б почасти тут він — заручник сподівань аудиторії, яка просто звикла зачаровано дивитися у бік Патріарха УГКЦ в очікуванні дива».

Бачачи в загальному позитивне ставлення до Блаженнішого Любомира, який безперечно був авторитетом не тільки для греко-католиків, важливо усвідомити, що його голос не доходив безперебійно до всіх в Україні. В 2013 році письменник Андрій Бондар написав в колонці на сайті «Gazeta.ua»: «У мене давно таке враження, що мудрих людей у нашій країні вважають такими тому, що народ іноді зовсім не розуміє, що вони кажуть. Я, наприклад, часто не збагну, що говорить кардинал Гузар. Не просто не розумію виголошуваної ним мудрості, а іноді не можу втямити навіть сенсу сказаного. Проте мене завжди вражала загальна думка людей — начебто любителів його сивочолої мудрості. Серед моїх знайомих їх теж чимало».

Доказів аж надто багато, що в Україні церковний народ зачаровано дивиться в різні сторони в «очікуванні дива». Глава Церкви «сухуватий та трохи приземлений» потрібний як ніколи. Щоб, твердо ступаючи по землі, своїй пастві, духовенству і єпископам, повторювати Христове «відчали на глибінь».

Ініціативна група «Перше грудня», ініціатором заснування якої був Блаженніший Любомир, привітала введення безвізового режиму з країнами ЄС заявою, в якій названо це першим важливим кроком в «об’єднавчому цивілізаційному русі України до Європи, в подоланні штучних, силою створених і силою підтримуваних кордонів візантійсько-російсько-совєтського світу, ураженого вірусами ксенофобії, ненависті до Заходу, церковного мракобісся, несвободи і шовінізму».

Думаю, що Блаженніший Любомир, якби жив, підписав би цю заяву. І «церковне мракобісся» мало б для нього екуменічний вимір.

Промовляючи нещодавно до закордонної аудиторії, Юрій Андрухович сказав:

«Шановні пані й панове, – я звертаюся тут передусім до наших іноземних гостей, – ось уже протягом кількох днів ви перебуваєте в місті, де, можливо, ще якоюсь мірою відчувається, що поняття Центрально-Східна Європа, попри всю його фікційність (не фіктивність!), бодай частково має стосунок до реальності.

Архітектура? Так. Десь ренесанс, десь бароко, а десь класицизм, але все шматками, фрагментами, уривками, – а ще багато еклектики, трохи сецесії ну й так далі – конструктивізм, функціоналізм плюс ампір плюс модерн плюс соціалізм плюс «новий солодкий стиль» сучасної України.

Людський ландшафт? Так. Що люди одягають. Що на собі показують. Як узагалі виглядають, як і коли дорослішають і старіють.

Забагато релігійності? Так». 

У віднайденому кілька років тому есе «Jezus ośmieszony» Лешек Колаковський написав, що «християнство таке, яке знаємо, не є здатне до життя по втраті живучості у „високій культурі”». Сьогодні всіх причетних до українського християнства має тривожити не те, як укладаються відносини між Блаженнішим Святославом і єпископом Борисом, але те, чи Бондар, Андрухович та згадані єпископом Ісіченком харківські студенти і інтелектуали, що іронічно ставляться до  «огрядних бороданів, неспроможних вимовити жодної свіжої фрази й безмежно далеких від євангельської убогості в повсякденному житті», розпізнають в своїх Церквах обличчя Христа.

Відкрита травма

Ініціативна група «Першого грудня» 20 лютого 2017 року оприлюднила звернення під назвою  "Не даймо сліпій ненависті запанувати над нами". Воно починається від констатації, що війна з Росією  «принесла та приносить нашій країні численні людські втрати й тяжкі економічні та моральні наслідки». 

Конкретизація  тяжких моральних наслідків сформульована цим зверненням спадає мені завжди на думку, коли на українських сайтах бачу повідомлення про ДТП. Мешканець Польщі звик до того, що місце трагічної в наслідках аварії, а зокрема тіла загиблих, негайно щільно закривають ширмою. 

Наприкінці квітня на одному з західноукраїнських сайтів з‘явилась інформація про ДТП, в якій здійснено наїзд на пішохода. Травмований помер у лікарні. Текст супроводили знімки, на яких реалістично видно було, як виглядає асфальт, коли в людини була  «відкрита черепно-мозкова травма».

В коментарі я, зацитувавши фрагмент зі звернення першогруднівців: «Наростає мовчазне, внутрішньо агресивне звикання до щоденних смертей – на війні, у ДТП, внаслідок дій злочинців. Смерть перестає вражати. Людина деградує», запитав риторично, чи конче потрібно показувати, як виглядають наслідки відкритої черепно-мозкової травми. Драстичну фотографію усунено.

В неділю 20 червня у Львові сталася ДТП, в результаті якої загинув мотоцикліст, котрий, за всіма фотоданими, їхав без каски, що є скандальною нормою в Україні. Повторилась ситуація з відкритою черепно-мозковою травмою. Я повторив коментар. Драстична фотографія незмінно висить на сайті. До моїх слів з‘явився коментар: «не факт, що деградує, а - навіть навпаки! Природній добір робить своє правильне діло!».

Того самого дня у центрі Львова позашляховик виявився надто складним знаряддям для колишнього даішника, внаслідок чого загинула жінка. На одному з львівських сайтів місцева журналістка написала: «До нас із колегами, бачачи, що ми журналісти, іноземні туристи підходили, питали чого це в нас труп ніхто не забирає. Ну, як от туристу сказати?! Не прийнято у нас так – отак відразу забирати. Традиція така місцева: тіло так, наче для прощання зі світом виставлене (чорний гумор)…». 

Виявляється, у Львові одна машина «тіловозка». В іншому коментарі є такий спомин: «Пам‘ятаю жахливий випадок, коли з даху багатоповерхівки (по сусідству з моєю) викинувся хлопчина. Біда сталася близько третьої години дня. Тіло ж забрали о другій ночі. Треба було бачити і чути маму, котра весь цей час билася над тілом синочка...».

В заяві, якою Ініціативна група «Першого грудня» привітала безвізовий режим, читається: «Зроблено перший важливий крок в об’єднавчому цивілізаційному русі України до Європи, в подоланні штучних, силою створених і силою підтримуваних кордонів візантійсько-російсько-совєтського світу».

Львів пишається своєю європейськістю. Поки в українських загальнодержавних стандартах не передбачено найскромнішої форми турботи про гідність і інтимність мертвого тіла, хай найбільш європейське українське місто подбає бодай про ширми, які не дозволять папараці заробляти на крові, а випадкових і навмисних свідків захистять від збайдужіння до смерті. 

Церква, в перерві ажіотажу з черговими заімпортованими реліквіями, боротьбою з ґендором і ЛГБТ, теж могла б сказати слово на захист створених на образ Божий.

Прощання з візами. Коли зі структурами гріха?

На одному з дорожніх КПП на польсько-українському кордоні польські прикордонники виявили сфальшовані печатки техогляду в документах автівок, яких співласниками є громадяни Польщі і України. Порушники закону не подбали навіть про те, щоб дата фіктивного техогляду збігалася з часом перебування машини в Польщі, що прискіпливо фіксують польські служби, як і роблять українські щодо громадян інших країн. 

Першою реакцією когось, хто знає, якими можуть бути наслідки поганого технічного стану транспортного засобу, є очевидною – осудження. Аморальна більшість українського суспільства, про яку говорять соціологи, складається також з таких спритників. Їхня провина не підлягає сумніву. Скоїли гріх добровільно і свідомо. Але той факт, що в ХХІ столітті українець, який хоче мати машину куплену за раціональні кошти, змушений вдаватися до хитрощів і кожних п‘ять днів перетинати кордон, марнуючи час і гроші, забруднюючи середовище і в специфічній субкультурі довжелезних черг примітивізуючи свою людяність, веде до висновку, що йдеться про явище, яке соціальне вчення Католицької Церкви називає структурами гріха. 

За інформацією міністерства цифрових технологій Польщі станом на 30 листопада 2016 року у Польщі було зареєстровано понад 60 тис. автомобілів, співвласниками яких були громадяни України. Порахуймо: техогляд – 99 зл., обов‘язкове страхування (цивілка) – 650 зл. (медіана в підкарпатському воєводстві в 2016 році), реєстрація (неофіційно) – 400 Євро, щомісячна оплата польському «співласнику» - по-різному, навіть 400 злотих. Українським студентам дешевше виходить платити за навчання і проживання у Польщі, ніж «безоплатно» студіювати у себе вдома. Українські власники машин (говориться про півтора мільйона таких) наповнюють державні і приватні бюджети сусідніх країн, бо власна держава не вміє знайти золотої середини між вигодою громадянина, благом держбюджету і апетитом власть імущих. 

За кілька годин запрацює безвізовий режим між Україноє і ЄС. Хто відвідує Україну на чотирьох колесах має змішані почуття. З одного боку це безперечне досягнення, вихід зі стану упослідження. З іншого привид кошмару на кордоні, де з‘явиться невідомо скільки нових подорожніх, і де 60 відсотків (за деякими даними навіть 80-90) руху ґенерують «транзитники» або «пересічники». Нещодавно президент Порошенко, після відвідин пункту перетину в Ягодині, відкинув можливість легалізації автомобілів на іноземних номерах. Львівський знайомий почув у розмові з одною депутаткою Верховної Ради, що після 11 червня при кордоні ставлятимуть намети, щоб подорожнім було де проводити час очікування. На початку січня це в більш комфортних умовах знову дасть змогу споглядати символічну сцену: до Польщі після свят пробують в‘їхати тисячі старих машин, а звідтам маєстатично повертають з Закопаного і інших курортів імпозантні позашляховики, на здебільшого київських номерах, може й депутатів, від яких залежать закони.

Для «забезпечення участі у культурно-мистецькому заході „Безвіз”» у Києві ввечері 10 червня збирають освітян. Якщо діється це за відома президента Порошенка, то його пафосні слова про безвіз як прощання з російською імперією є брехнею. Так чи інакше дія структур зла в Україні не припиняється. Церква не може мовчати. В енцикліці «Турбота про соціальні справи» з 1987 року папа Іван Павло ІІ написав: « „Гріх” і „структури гріха” – це категорії, які рідко застосовують до сучасної ситуації у світі. Однак неможливо глибоко збагнути дійсність, що постає преред нами, не назвавши кореня зла, яке нас непокоїть».

Нарешті цілком удома

Від 26 січня 2001 року до 10 лютого 2011 року в Божественній Літургії кожен священик УГКЦ просив Бога, щоб дарував Блаженнішого Любомира святій Церкві, аби у мирі, цілий, чесний і  здоровий довголітньо і правильно навчав слово його істини. Про довголіття і нерозривно з тим пов‘язане здоров‘я первоєрархів я писав при нагоді зречення з уряду папи Бенедикта (http://ruthenus.blogspot.com/2013/02/ks-b-panczak-o-rezygnacji-benedykta-xvi.html). Про те, що святість не стосується «абстрактної» Церкви з Символу віри, а кожної парафії, мовиться тут: http://www.seminarija.pl/images/pdf/propowidi/Taca_2009-10-prop-Per.pdf .

Напередодні похорону, під час якого почуємо, щоб прийти і востаннє поцілувати померлого, «дякуючи Богові», бо він «уже не журиться про суєту світу і многострасне тіло», спробуймо подивитися як було з миром, цілістю(безпекою, добрим станом), честю(пошаною) і вірним навчанням слова істини в житті і служінні колишнього Отця і Глави УГКЦ. Сучасна людина не йде з цього світу, як чуємо в другій стихирі Останнього цілування, «мовчки, без слова». Тим більше єрарх, котрий більшість свого життя проповідував, писав, давав інтерв‘ю і підписував різні тексти. Що він сам про це сказав?

В розмові з Антуаном Аржаковським Кир Любомир згадує дитячі роки у Львові, коли відносний мир другої Речіпосполитої знищили тоталітарні режими, спершу совєтський, потім німецький. Друзі, які приходили до школи зі східної частини міста, розповідали йому: «Ми бачили розстріл». Сам у 1942 році почув від наймолодшої дочки сусідів, єврейської родини Штанґерів: «Наших батьків уже стратили, і мене чекає це саме». 

Повернувшись на постійно в Україну в 1993 році, Любомир не потрапив до ідилічної країни миру, злагоди і загальної ввічливості. Співрозмовникові відверто сказав: «Ви знаєте, ми завжди жили ідеєю про Церкву-мученицю. І ось, приїхавши сюди, ми зустрілися з новою реальністю, з тими людьми, які справді дуже багато страждали. Декого з них ці страждання облагородили, але інші виявилися не настільки шляхетними. Ця обставина розчарувала нас. Крім того, хоч я прибув з Італії, яка має стільки спільних рис з Україною, мені все-таки було важко почуватися тут, як у себе вдома, і то з дуже простої причини — я не виріс тут. Я не мав тут справжніх друзів.Місцеві люди робили мені зауваження, що я занадто багато говорю, занадто відкрито. Вони були шоковані моєю поведінкою, моєю нетутешньою мовою. Це фатум кожного, хто не був у країні впродовж 46 років. І не будь-яких 46 років, а 46 дуже значущих років, впродовж яких наш розвиток дуже відрізнявся. У цьому сенсі я й сьогодні не можу сказати, що почуваю себе тут цілком удома». 

Хто, будучи членом національної меншини, яка з усіх сил протистоїть асиміляції, не підпишеться під тими словами: «я й сьогодні не можу сказати, що почуваю себе тут цілком удома». Де наш дім тут на землі? 

В одному з найважливіших своїх писань, пастирському посланні «Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви» (від 6 вересня 2004 р.), Блаженніший Любомир сформулював вчення, яке відкориговує поверховий, претензійний підхід до минулого, характерний для тих, кого страждання мучеників УГКЦ зробили «не настільки шляхетними»: «Свого часу Патріарх Йосиф висловлював думку, що вагомою підставою для проголошення патріархату УГКЦ є велике мучеництво її вірних, проявлене ними у ХХ столітті. Цілком погоджуючись із думкою нашого славного Ісповідника віри, ми разом із тим хотіли б застерегти вірних від неправильного тлумачення цього аргументу. Факт героїчного мучеництва є яскравим свідченням зрілості віри членів нашої Церкви. Це духовний скарб, з якого щедро черпають наступні покоління вірних. Проте статус патріархату УГКЦ не має бути нагородою її вірним за мучеництво. Таке тлумачення згаданої християнської чесноти може спотворити її великий духовний зміст. Нагорода для мучеників – на Небесах, а тут, на землі, мучеництво стає фундаментом, на якому зростає Церква. Основоположними елементами у цьому фундаменті є любов до Бога і ближнього, вірність правді, вміння прощати кривдників, відчуття солідарності з тими, що в потребі, тощо. Патріархат, збудований на такому фундаменті, утвердиться навіки, бо його визнає сам Господь». 

За ініціативою Владики Любомира було засновано Ініціативну групу «Першого грудня». В її програмному документі, підписаному також Блаженнішим, в «Українській хартії вільної людини» (від 1 грудня 2012 р.) закликається: «Будьмо сильним народом і пам’ятаймо як про переможні, так і про трагічні сторінки.Не забуваймо про ті вчинки, коли ми свідомо чи несвідомо чинили кривду іншим народам». Пророчо в 2012 році звучали слова з цього документу: «Ми здатні перемогти нинішні загрози і небезпеки». Так само актуально читається прикінцевий апель: «Ми закликаємо кожного з вас, дорогі співвітчизники, до найскладнішої у нашому житті роботи: не чекати „золотого віку”, не падати духом під тягарем неправди, не ховатися від світу і свого життя, а постійно робити особисті зусилля, які, віримо, принесуть добро Україні і утвердять нашу Державу як вільну країну вільних людей».

«Постійні особисті зусилля» в термінології східного християнства це подвиг. Блаженніший Любомир завершив свою земську мандрівку монаха і священнослужителя. В стихирі з Останнього цілування скаже до нас: «До судді відходжу, де немає сприяння, бо раб і владика разом предстоять, цар і воїн, багатий і вбогий у рівнім достоїнстві. Бо кожен за свої вчинки прославиться або постидається». 

Ваше Блаженство, прославитеся, і там зустрінете справжніх друзів.