Благословення як виклик

 

В останню середу (20 XII) візантійська Церква вшановувала священномученика Ігнатія Богоносця. Ведений до Риму на мученичу смерть, Ігнатій писав листи до Церков в містах, через які проходив. Церква в Римі «знайшла помилування у величі Отця Всевишнього і Його єдиного Сина Ісуса Христа», вона «предсідає в столиці Римського краю», є богодостойною, гідною слави, блаженства, похвали, успіху та святості, є «взірцем любові, дотримання Христового закону, що має ймення від Отця»(«Ранні Отці Церкви», Видавництво УКУ, Львів 2015. с.128).

Римська Церква, зокрема її єпископ, в останніх роках, особливо після 24 лютого 2022 року, не чула від мене слів похвали. Навпаки, я не вдавався до евфемізмів, критикуючи підхід папи Франциска до російської агресії супроти України.

Не маю проблем з декларацією Fiducia supplicans. Розумію, що Церква, яка «є взірцем любові/яка предсідає в любові» турбується про всіх, в кого є ще релігійні прагнення. Не обманюймо себе – нині в розвинутому світі це далеко не більшість.

Остаточно в кожному випадку йдеться про носіїв образу Божого.  «Я образ несказанної Твоєї слави, хоч і ношу язви гріховні» – це не єдина глибока правда про людину, які чуємо в похоронних піснеспівах.

Не за горами вже Богоявлення. І мабуть знову буду мати проблему. З «винахідливими» душпаситрями, які, турбуючись про тих, хто не зможе особисто прийти по водицю, у співраці з –(назва  міста)водоканалами освятять воду Великим водосвяттям у водозаборах/насосних станціях. «Таким чином, у цей день навіть вода, що тече з кранів жителів міста, наділена особливими властивостями» – повідомляла одна міська рада. «Йорданська вода має цілющі властивості – вона змиває усі негаразди та турботи, очищає душу від сумнівів та зневіри, а тілу дарує життєдайну енергію» – сказав урядовець з іншого міста. Невже в день Богоявлення в тих містах тільки п’ють воду з кранів? Опустімо тут завісу мовчання.

«Людина є дорогою Церкви» – цю ніби очевидну істину мусив пригадати св. Іван Павло ІІ в своїй першій енцикліці. Осіняючи хресним знаменням тих, хто за канонами не міститься в нормах, Церква не зійде на манівці.

 

 

 

 

 

 

Народи в очікуванні

 

В сьогоднішньому (12 грудня) Євангелії (Лк 19, 45-48) Ісус став виганяти продавців з території храму, «кажучи до них: написано: „дім мій – дім молитви”, а ви з нього зробили печеру розбійників». Майже так само передає слова Ісуса Матей (Мт 21,13). Обидва вони писали свої Євангелія вже після знищення єрусалимського храму в 70 році. Щойно в Марка (Мк 11, 17) довідуємось, що викликало гнів і пророчий жест Ісуса. Храм, згідно з пророцтвом Ісаї (56,7) мав стати домом молитви «для всіх народів». Була в ньому зовнішня частина, призначена для поган, яку «анектували» продавці жертовних тварин, витісняючи з неї всіх непричетних до вибраного народу.

В навечір’я Різдва Христового народи будуть присутні в наших церковних Вифлеємах, місцях, де святкуватимемо прихід Сонця правди. І не тільки візантійські християни (на Литії) вітатимуть того, який є «очікуванням народів». В латинській літургії 23 грудня на вечірні величають того, який є «exspectatio gentium et Salvator earum», очікуванням народів і їхнім Спасителем.

В Декреті про місійну діяльність Церкви (Ad gentes) Другого ватиканського собору (1962-1965) Католицька Церква вчить, що «ніхто сам по собі власними силами не може звільнитися від гріха і піднестися над собою; ніхто не спроможний цілком звільнитися від своєї немічності, чи самотності, а чи неволі; бо всі потребують Христа – як зразка, як учителя, визволителя, спасителя й життєдавця. Справді, Євангеліє стало в людській історії, навіть проминущій, закваскою свободи й поступу і завжди лишається закваскою братерства, єдності й миру. Тому не без причини віруючі прославляють Христа як „Спасителя і очікування народів”»(8).

Цитата в цитаті походить з латинського бревіярію, саме з вечірні 23 грудня. Тут, в цитаті з нового українського перекладу документів Vaticanum II (Львів, Видавництво «Свічадо» 2014), замінено слово «надію» на «очікування». Так само є в новому польському перекладі («oczekiwanie narodów i ich Zbawiciel»), і при цій фразі є примітка: «Sformułowanie zawarte w polskiej wersji  brewiarza („nadzieja i ratunek narodów”) odbiega od oryginału». Чомусь перекладачі («Василіянка», документи Vaticanum II)  заміняють очікування надією.  Очікування є чимось сильнішими від надії, стосується вже не стільки «чи» щось станеться, але «коли» це здійсниться.

У день, в якому в сусідній до України державі починає працю новий уряд, котрий на відміну від попереднього не декларує велемовно прив’язаності до християнських цінностей, є підстави сподіватися на більше «братерства, єдності й миру». Історія України є частиною  «людської історії» і навіть в тій проминущій Євангеліє стає закваскою свободи й поступу. Очікуванням українського народу є те, що в цій боротьбі за свободу і правду не буде лишений на поталу кровожерному північному сусідові.